Лобач Кирило, 15 років, 10 клас, Броварський ліцей №10

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Литовченко Світлана Петрівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Рано-вранці 24-го лютого, коли ще навіть сонце не зійшло, мати стривожено вбігла в мою кімнату зі словами «почалося», розповідаючи про звуки вибухів, почуті нею хвилиною раніше, чим миттєво підняла мене із ліжка. Через хвилину і я почув роботу ППО. Незабаром уся сім’я була на ногах; ми, не знаючи що робити, оскільки повітряну тривогу не оголосили, а по телевізору йшли повтори випусків 23-го лютого, швидко почали збирати речі, після чого раптом наткнулися на відеозвернення про «спецоперацію», і вирішили евакуюватися на захід.

Дорослі, їдучи, почали жалітися, як раптово їх застав, як вони казали, «початок кінця», хоча для мене ця війна не була несподіванкою, адже буквально все передувало їй: від простих відео в соцмережах з пересуванням військ, і до британських чи американських розвідданих. В один момент навіть прийшло усвідомлення, що ця війна за незалежність повинна була настати, аби покласти край довшій війні між світом вільних і імперією рабів, яка насправді розпочалася не 8 років тому, не 31 і навіть не століття назад, а понад вісімсот років тому, коли вишгородський князь розгромив Київ... Такими думками я забивав свою голову, поки намагався дістатися переповненими дорогами на захід, відчуваючи тремтіння, що проникало до самих кісток. Тремтіння, що об’єднувало у собі страх перед невідомістю та власним життям: через непрацюючі сирени було невідомо, де може бути приліт, невідомо, чи працює протиповітряна оборона, чи встигнеш добігти до укриття, та чи довго протримається держава... В такі моменти змінюються і погляди на життя — ти починаєш розуміти, що не варто зациклюватись на чомусь матеріальному, адже якщо втратиш якусь річ, зможеш знову її роздобути, а от нове життя уже не отримаєш...

Але усі хвилювання розвіювали щопівгодинні доповіді ЗСУ про знищену техніку та чергову відбиту атаку. Тоді страх різко змінювала гордість за свою державу і розуміння того, що, можливо, ця війна покладе край існуванню ординських настроїв на росії, якщо не самому існуванню імперії...

Дорога на захід була дуже складна: через величезні затори наша родина понад добу провели в автівці, але додатково нагнітали атмосферу ракети, які подекуди прилітали за пів кілометра від траси. Діставшись Чернівецької області, де живе наш знайомий, у якого ми планували перечекати несприятливі часи, ми були надзвичайно здивовані панічними настроями місцевих: люди, які вибралися з-під Харкова чи Чернігова, емоційно були стриманішими, ніж чернівчани, до яких за час війни не прилетіла жодна ракета. На заході ми не протрималися надто довго через складне фінансове становище, тож вирішили поїхати за кордон, де є шанс отримати грошову підтримку, адже більша частина речей лишилась в Броварах...

За кордоном, а саме в Німеччині, нас знову приголомшило ставлення місцевих до війни: максимум підтримки, в розумінні «центрального європейця», це помахати жовто-блакитним прапорцем і постояти з плакатом «No war». Все. Ні про яку збройну підтримку мови і не йшло, а деяка частина населення взагалі бажала, аби Україна прийняла поразку і в Європі відновився стандартний темп життя (що зазнав суттєвих змін через зупинку поставок сировини з України та росії). Тим часом в Україні мій батько IT-шник, який ніколи не служив, отримав повістку, і ось уже кілька місяців захищає інфраструктуру в тилу... На початку літа, не витримавши «ультралівого» ставлення до війни, ми з мамою покинули Німеччину. Повернувшись в Україну та відчувши контраст ми усвідомили, що наша держава не так сильно поступається, і іноді навіть випереджає ЄС за рівнем логістики й технологій...

Мабуть, за останні 250 днів війни українці усвідомили, наскільки насправді важливий мир у повсякденному житті, але в моєму розумінні значення цього слова дещо змінилося... Так, мир, це тоді, коли можна не боятися втратити все в один момент, коли можна нарешті зустрітися з рідними, коли нарешті перестануть гинути люди від куль і осколків, але я додав би ще один пункт: мир — це ще коли всі винні понесуть покарання.