Полянська Вероніка, 14 років, 9-А клас, Немішаївський ліцей №1

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчителька укр. мови та літератури Мирончук Валентина Михайлівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Яке страшне слово – війна! Війна – це горе й сльози. У нашій країні війна продовжується вже вісім років, коли РФ анексувала Крим та частину Луганської та Донецької областей. У школі багато розповідали про патріотизм та героїзм на війні, ми створювали малюнки для наших героїв – воїнів АТО, надсилали їм листи, допомагали харчовими продуктами, брали участь у виготовленні маскувальних сіток. Але це було так далеко від Київщини, я навіть не могла подумати, що війна дістанеться й до нас. Усі лякалися новин про наступ росії на Україну, обговорювали із знайомими та друзями, але в це не хотілося вірити...

Двадцять четверте лютого назавжди увійде в історію як жахливий день для нашої держави, для мене і всіх українців. Це мав бути звичайний ранок, коли я повинна була йти до школи, мама – на роботу...

Наші знайомі сповістили нас, що розпочалася війна. Ми, знервовані, почали збирати речі та документи. Із самого ранку з вікна ми бачили довжелезну колону машин на дорозі та довгі черги в усі магазини та аптеки. Напевно, тоді я вперше задумалася про цінність життя. Мені лише чотирнадцять років, але я зрозуміла, що моє дитинство закінчилося. Ці два тижні, які ми пережили в окупації, були для нас одним довгим днем. Стояли сонячні морозні дні, але сонечко було вже не таке яскраве, як у мирний час. Щоденні турботи нашої сім'ї полягали в здобутті води, приготуванні їжі та зарядженні гаджетів. Я із сумом дивилася у вікно на те, як з кожним днем з мого селища виїжджало все більше і більше людей. Не було чути дитячого сміху у дворі та щебету пташок, як колись. Особливо страшно було вночі, в повній темряві. Страшно було посвітити навіть маленьким ліхтариком. Кожна сім'я у моєму селищі, яке розташоване за десять кілометрів від міста Бучі, відчула цього дня страх і невизначеність. Ворожа техніка ступила на нашу землю і принесла багато біди, смерті, сліз та болю. У Бородянці та Бучі, що неподалік, точилися страшні та жорстокі бої. Кожного дня і ночі було чути жахливі вибухи снарядів, градів і смерчів, гуркіт танків. Російські солдати їздили вулицями мого селища, вбивали та катували мирних жителів. У ті дні не стихали звуки снарядів, літали в небі ворожі винищувачі, горіли будівлі, в які влучив ворог, було чути брязкіт вибитого скла.

Незважаючи на страшні обставини , війна зблизила наші стосунки в родині. Адже ми стільки всього пережили разом. Нам довелося бігати по підвалах, ночувати на підлозі в коридорі, сидіти в холоді і темноті, без тепла, води і світла. Ми жили в нелегких умовах. Ми були налякані, стомлені, виснажені , але підтримували один одного і трималися поруч.

Одного березневого сонячного ранку у нашого під'їзду попав снаряд і моя мама була поранена. Допомогу їй надали наші сусіди. Мамі перев’язали рани звичайними клаптиками від простирадла. Дві години, які здавалися нам вічністю, ми шукали можливість медичної допомоги для мами. Зв’язок був поганий, по селищу продовжували їздити танки. На допомогу від лікаря можна було тільки сподіватися. Згодом знайшовся сміливець, який відвіз маму в Будинок культури, де була медчастина . Там матусі обробили та зашили рани. Ми із сестрою пережили дуже великий стрес і страх! Бабусі ми вирішили нічого не розповідати, щоб вона не хвилювалася. Адже у неї загострилася гіпертонічна хвороба.

Моїй сім'ї, як і багатьом моїм односельчанам, довелося жити в окупації два тижні. Два страшні незабутні тижні! Я бачила, які наші люди сміливі, добрі і завзяті! Сусіди допомагали один одному, ділилися речами, ліками, медичними засобами, продуктами, готували їжу на одному мангалі.

Нарешті селищу надали “зелений коридор” і ми були вимушені покинути рідну домівку. Ми чекали дозволу на виїзд біля Будинку культури. Повз нашу евакуаційну колону проїхали танки. Важко передати словами наші тодішні відчуття. На виїзді із селища, де стояв рашистський блокпост, нам знову довелося відчути тривогу та страх за своє життя. Адже ми чули багато розповідей про розстріли колон з мирним населенням, викрадення та катування людей, відбирання мобільних телефонів.

Трохи проїхавши, ми бачили місцевість, де відбувалися бої, стояла знищена ворожа техніка, спалена трава, обгорілі будинки. Коли ми виїхали на трасу, нас зупинили, бо попереду йшов бій. Вдалині лунали вибухи та виднівся дим. Це було як у фільмі жахів!

Спочатку нас прихистили добрі люди в селі, у Київській області. Вони піклувалися про нас, надали нам житло, їжу та речі першої необхідності. Українські люди славляться своєю добротою, милосердям, доброзичливістю, щирістю та щедрістю. Я із своєю родиною перебувала неподалік від стратегічного об’єкту, тому за десять днів ми вирішили рухатися на захід України.

Подолавши довгу дорогу, ми опинилися у відносно безпечному місці. На Івано-Франківщині нас дуже тепло приймали та допомагали нам речами та продуктами. У лікарні мамі надали допомогу, її оглянули лікарі та витягнули осколок. Нам довелося жити в чудовому містечку на Прикарпатті чотири місяці, але влітку, коли нашу місцевість звільнили від окупантів, ми повернулися додому, бо треба жити далі.

З поверненням у рідне селище, наше життя відновилося. Я продовжую навчатися, спілкуватися з однолітками, мріяти і вірити в перемогу. Я знаю, я впевнена, що український народ нескорений, непереможний, нездоланний!

Я хочу подякувати всім воїнам, які захищають нашу Батьківщину від клятого ворога та виборюють для нас перемогу. Я дякую всім лікарям, волонтерам, місія яких не менш важлива, адже вони рятують життя і допомагають, як тільки можуть, наражаючи себе на небезпеку. Я дуже хочу жити під мирним небом і вірю в перемогу України.

Слава Україні! Слава Героям! Україна – понад усе!