Карбань Єлизавета, 2 курс, Харківський фаховий педагогічний коледж

Вчитель, що надихнув на написання — Гейдел Алла Михайлівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Страх, біль, сльози, паніка, втрата – це той стан, який охопив багатьох людей. І я не стала винятком. Не розуміння того, як у наш час таке може стати, ще більше викликало у мене відчуття порожнечі в середині.

Багато людей за короткий час втратили все: дім, рідних, країну, в якій жили і яку любили.

Кожен обирав свій шлях. Я дивилася на своїх батьків, які вагалися, який зробити вибір: теж поїхати у пошуках безпечного місця, але зовсім чужого, чи лишитися у себе вдома, на своїй рідній землі. Насправді це дуже важкий вибір. Але зважив все, моя родина лишилася в рідному Харкові.

Тисяча днів — це мало, чи багато? Для щастя – мало, хочеться більше, а для горя – багато, бо хочеться менше. Тисяча – це символічне число, ним вимірюється час. Якщо поглянути на це число з точки зору історії, то люди тисячоліттями змінювали погляди на життя, світ, розвивалися, робили нові відкриття, створили безліч дивовижних винаходів і продовжують створювати. Головне, вони не стояли на місці, рухалися вперед.

Ми теж продовжуємо жити, навчатися, вірити в Перемогу. Тепер я вмію радіти кожному дню, цінувати кожну мить, не відкладати на завтра те, що можна зробити сьогодні. Мій життєвий шлях триває. Кожна людина залишає свій слід на землі.

Я стала студенткою педагогічного коледжу, щоб у майбутньому навчати маленьких діточок, відкривати для них цей дивовижний світ, у якому більше ніколи не буде війни.

В коледжі у мене з’явилися нові друзі. У кожного з них теж своя історія, але вони також не втрачають надію на майбутнє.

Сила духу, витривалість, віра, надія, сподівання на краще – це те, що підтримує кожного з нас і мене особисто.