Магар Марія, група 108, Новокаховське вище професійне училище

Вчитель, що надихнув на написання есе — Цуканова Наталія Володимирівна

“1000 днів війни. Мій шлях”

Одного дня я прокинувся посеред поля,
Згорівшого вчора од смерті атаки.
Колись тут росла висока тополя,
А зараз тут лиш кривавії маки…

Як показують наукові дослідження, дитина ставить близько трьохсот запитань щодня. І на превеликий жаль, батьки відповідають лише на якусь їх зовсім малу частину. Вони зазвичай віддають перевагу перевести тему на щось інше, більш легке і зрозуміле, відмовитись од висловлювання своєї думки чи просто зробити вигляд, ніби не почули. Через це малечі завжди доводилося обговорювати виникле з нізвідки питання між собою, при цьому роздуваючи все буквально до космосу за допомогою своєї яскравої уяви.

Я пам’ятаю, як років п'ятнадцять тому, коли була ще дитиною, часто запитувала в мами, що буде із нашою гідроелектростанцією, якщо одного дня на неї ступить нога поганої людини. Її відповідь постійно була однією і тією ж — «Якщо так станеться, наше місто перетвориться на Атлантиду».

Звичайно, змісту останнього слова я тоді не знала, тому довго вважала, що це щось дуже гарне, відоме, щось дуже особливе.

Одного разу ці слова знову спливли в моїй пам’яті — день, який нахабно, підло, зловорожо поділив життя кожного українця на ДО та ПІСЛЯ. У астрономії це звичайний проміжок часу, протягом якого Земля робить один оберт навколо своєї осі; у фізиці — одна тисяча чотириста сорок хвилин; в історії України — масштабне вторгнення та початок тяжкої боротьби за своє існування.

За одну мить після какофонії з гучних вибухів, які ми чули того проклятого ранку, мозок ніби натиснув на клавішу «тотальне заперечення» і нас накрила з головою повна дереалізація.

«Двадцять перше століття, епоха співпраць держав та тенденція, яка говорить, що “всі члени ООН утримуються в своїх міжнародних зносинах від погроз силою або її застосування”. Яка війна? Це просто повна нісенітниця!» — невпинно повторював кожен п’ятий, у той час як кожен третій чудово розумів, що нашого минулого більше немає.

Раніше нашим головним болем та найголовнішою проблемою з усіх можливих було щось на кшталт якихось неприємностей на роботі, у школі, облич, яких не бажали бачити, антипатичних голосів, яких не бажали чути. Одним словом — щось незначне, ефемерне. Але, на жаль, нам довелося багатьом пожертвувати, аби зрозуміти таку просту річ.

Кожного українця окутує криваве теперішнє, і тільки від нас залежить, чи буде майбутнє.

Я тримала це в собі і в ту мить, коли з рідними стояла на пропускних пунктах впродовж декількох діб серед відкритого замінованого поля; коли ворог копирсався в особистих речах, лишаючи собі те, що сподобалось; коли чули образи, що злітали з отруйних язиків; коли на власні очі бачили те, од чого психіка людини дає глибокі тріщини.

Я полишала свій рідний дім на якихось пару днів, водночас ніби осліпнувши від кошмару, що нахлинув, навіть не намагаючись розглянути ситуацію з іншого ракурсу.

На кухонному столі назавжди залишилися кілька чашок недопитої кави, шматки черствого хліба із зіпсованим маслом — і якась частина мене самої, адже місця дорожчого ніколи не мала.

Минуло 980 днів «відсічної» війни. Мого дому немає. Хтось із тих, кого знала особисто і добре ставилась, перейшов на бік зла і тепер отримує брудні гроші за скинуті бомби, а той, з ким все життя сварилась, періодично доходячи до словесних перепалок, зараз боронить мій спокій та віддає життя, аби я мала змогу спати в теплому ліжку, а не на/в холодній землі.

Кожен з нас робить свій вибір, бо є носієм власних моральних принципів та норм. Виходячи з цього, виникає питання — що ж обрала я? Все дуже просто. Я обрала справедливість.

Адже якщо вона повністю зникне, то не залишиться нічого, що могло б надати цінність життя людей. Хтось може покрутити пальцем біля скроні після цих слів, стверджуючи, що в цьому плані милосердя є найвищим. Як на мене, його можна купити. Справедливість же викарбовується самою людиною, будучи підґрунтям будь-якої перемоги.