Сазонова Тетяна, 1 курс, Миколаївський фаховий коледж культури і мистецтв

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ковальчук Наталія Павлівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна - це завжди боляче. З початку повномасштабної війни я зі своєю мамою та сестрою, як і багато інших людей, виїжджала за кордон через страх та турботу за життя. Виїжджаючи за кордон, я з сестрою та мамою побачили багато перешкод. Незнання навіть англійської мови заважало нормальному спілкуванню з місцевими, але завдяки гарним волонтерам була можливість спілкуватися і нормально пересуватися за кордоном не так сильно нервуючи і бути не настільки розгубленим, особливо це допомагало, тому що ми були дуже втомленими через дорогу, яка займала кілька днів. У Болгарії, в красивому місті Варна, було легше спілкуватися з місцевими, бо вони непогано розуміють українську мову.

Там же, у Болгарії, я вперше прочитала книгу "Місце для дракона" і закохалася у українську літературу, бо автор дуже гарно показав різні емоції у творі.

Звичайно, будучи за кордоном я відчувала багато не найприємніших емоцій, часто відчувала паніку, як мінімум, за своє майбутнє, тому що не мала змоги нормально навчатися через проблеми з канцелярією та інтернетом у готелі, в якому селили нас – біженців. Так само я весь час хвилювалася за життя моєї родини і подруг, які залишалися в Україні та переживали не тільки обстріли, а й інші огидні моменти, як відсутність води та світла, звичайно ж мене брали такі емоції, як гнів та смуток через всю ситуацію, а ще почуття безсилля. Я не мала змоги допомогти не лише своїм близьким, а й тим, хто захищає нашу країну.

Мені було неприємно від того, що відбувається в країні, де я живу зі свого народження. Я сильно вигоріла, через що не могла малювати, вчитися тощо. Я, як і більшість людей, була у справжньому розпачі.

Сумно ще те, що жителі багатьох європейських країн починають відчувати антипатію по відношенню до українців через те, що деякі з нас поводяться огидно закордоном, а деякі жителі не люблять українців через те, що багато біженців ідуть працювати, займаючи робочі місця. У готелі в Болгарії з цим був пов'язаний один випадок, в якому люди перед виїздом з номера, облили усе томатною пастою. Але є і багато інших жителів різних країн, які дуже сильно полюбляють та допомагають нам, українцям, за що я їм дуже вдячна.

Увесь час війни мені було соромно та відразливо за тих людей, які не розуміли і не розуміють, що війна насправді існує, але до цих людей зараз я відчуваю лише байдужість.

З самого початку війни була ще одна річ, яку мені було тяжко винести - багато блогерів на темі війни вирішили підняти свою популярність, через це, я не могла дивитися більшість каналів, які раніше дивилася, бо ще й постійні слова про війну на мене тиснули психічно, через що я була більш засмучена і іноді впадала у апатію, бо не мала змоги якось відволіктись від цієї тяжкої теми. Більш усього мені було неприємно ще й через те, що багато блогерів які на початку війни вибрали позицію "Я проти війни!" і зараз підтримують цю позицію, але ці ж самі блогери рекламують різні додатки та сайти, що підтримують російську збройну агресію.

Повернувшись назад, в Україну, я завдяки моїй класній керівниці могла ходити на різні заходи для допомоги військовим.

На подібних заходах ми робили свічки з консервних банок та картону, а також плели обереги у вигляді ангелів. А ще більш цікавіше мені було у художній школі, де в мене була виставкова робота з українською тематикою. Не дивлячись на усі погані події війни, на усі ці погані емоції, війна допомогла мені зрозуміти, як важлива й цікава історія і культура кожного народу, а особливо для мене - українська.