Захарченко Емма, 10-а клас, Харківський ліцей № 5

Вчитель, що надихнув на написання есе — Хорунжий Андрій Володимирович

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року для мене, як і для решти українців, життя поділилося на «до» та «після». Хоч годі й говорити про те, що ми ніколи не думали, як до нашої домівки дістанеться страшна подія – війна. Кожен може написати власну історію про страшні зимові часи, коли вороже залізо торкнулося нашої святої землі. Я розповім свою.

Напередодні початку війни, 23 лютого 2022 року, я допізна робила доповідь з якогось предмету. Сумлінно готувалася, мала хвилювання. Лягли пізно. Та рано вранці мене розбудили батьки. «Підіймайся, доню, почалася війна», – сказала мама.

І відтоді веремія геть різних подій набирала обертів... Військові автівки містом... Хвилина тиші... Свист, що пронизує до мурах... Бомба впала на Харківську обласну раду... Інша – Виконком району.

Відтепер ми з батьками ховаємось у метро. Тоді-то я й повідала: найглибша шахта у місті – станція «Майдан Конституції». Місто опустилося під землю – люди та їхні домашні тварини у метро.

Пригадую, волонтери розносять гарячу їжу та чай. Намети, матраси, ковдри на підлозі. Вагони метро, що стали постійним житлом для багатьох харківʼян. Над бетонним куполом нависли непорозуміння й жахіття.

Та через увесь морок проривалися телефонні повідомлення від близьких та знайомих:

  • Як ви?

  • Ми норм. Як ви???

Щохвилини ставало усе небезпечніше… На початку березня постало питання про виїзд з міста. Межа Харкова: переповнені евакуаційні поїзди, величезні черги авто, піші ходи потомлених.

Незнайомі люди погоджуються взяти на Захід України частину нашої родини. Мій батько відмовився виїжджати з міста. Він сказав, що Харків – це місто, де він народився і виріс, та не покине його у найтяжчі часи. Так підказало йому сумління. Я дуже поважаю татів вибір, вважаю його справжнім чоловіком.

Шлях до Заходу України – складний і ба навіть небезпечний: їхали декілька діб, ночували на заправках. Аж раптом завиднілися карпатські ліси – мовчазні та величні. Обвивала їх снігова заметіль. Почувся на душі спокій.

Дорога вела далі до Праги.

Оселилися у готелі. Думали на тиждень-другий. Виявилося майже на чотири місяці. Прага, Прага, Прага!.. Якби ти трапилась за інших умов…

Красива, старовинна, привітно зустріла гостей. Тут і вцілілі собори, мости, музеї, пам’ятники. Був й архітектурний модерн. Так віяло вітрами з довоєнної України. Прекрасні набережні, катери по Влтаві. Кав’ярні і ресторації. На вуличках – люди, веселі й безтурботні, насолоджуються квітневим сонцем.

Влітку 2022-го родина перебирається до Києва. Той час здавався повільним, замерзлим, нежиттєвим. Порожні офісні будівлі. Ледь-ледь блимає світло у багатоповерхівках… Люб’язні містяни, які прихистили нас, надали буттєвих барв у напівтони буденності.

Там я й влаштувалася до київської гімназії. Навчання тоді – то ухопити літ думки вчителя у перервах на ходіння до укриття під час повітряних тривог. Було холодно та сиро, але хоча б ми були у безпеці. Відтоді ворог ще дужче почав обстрілювати Київ, зокрема його енергосистему. Батьки ухвалили рішення повертатися до рідного міста.

Так, від грудня 2022 року мешкаємо у селі Коротич Харківської області. У війну дачний будиночок, відвідуваний раніше жарким літом, став притулком повсякчас.

Попри віддаленість від міста-героя, завжди Харків залишається поруч. Наше життя триває. Кожен долає межу неможливого, аби перемогти: відважні воїни ЗСУ боронять від дикої навали на фронті, а ми працюємо у тилу. Що я можу зробити для побіди? Сумлінно вчитися, щоб потім віддати знання, та й допомагати іншим, бо прагну стати лікарем. Зараз професія дуже актуальна й затребувана. Це моя мета.

Post scriptum. У підсумку – 1000 днів війни – кривавої, страшної, незбагненної. І знову я навчаюся, як тоді – 23 лютого 2022 року. Оновлена й загартована. Життя триває. Слава Україні! Слава Героям!