Мене звати Анастасія Віталіївна. Через війну багато що змінилося. Відчуття небезпеки у мене та дитини, відсутність тата поруч, бо він захищає країну, втрата житла, проживаємо в гуртожитку. Відсутність можливості купувати дитині потрібне харчування (безлактозне). Відсутня можливість виїхати кудись далі, щоб дати спокій дитині, постійно біготня в укриття. Але там їй спокійніше. 

24 лютого 2022 року. Перший дзвінок від чоловіка, який вже був на одній з ліній фронту, ми були вдома, але в цей момент вирішили переїхати в інший район до мого рідного брата в приватний сектор, де є підвал, хоча не вірили у повномасштабну війну до останнього. 

Дитині було 2 роки, тож про війну я їй не повідомляла. На сьогодні вона вже знає, що є ворог, є ракети, що тато та інші українці захищають нас. Але від слова війна оберігаю. Вважаю що вона маленька ще. 

Кожен день в Маріуполі, поки ми не виїхали - був найстрашніший. Кожну хвилину. Кожен літак, винищувач, звук міномету та іншої техніки. Там всі дні були останніми. У дитини була відмова від їжі. Від горшика. Зараз робить собі всюди маленькі закуточки і ховається туди від тривоги. Є не дуже врівноважений психологічний стан. У мене також, але стримуюсь, бо працювала с дітьми і трошки розуміюсь. Але важко, бо я одна з донькою без відпочинків плюс часті безсонні ночі через ворожі дії. 

В Маріуполі ми встигли в магазин двічі в перші три дні. Але не закупились на місяць. А максимум на тиждень. Дитині сусіди приносили пів чашки супу. Ми варили залишки каш та макарон. Іноді щастило, що сусіди кудись виїзжали і залишали нам свої залишки їжі. Воду топили зі снігу. Двічі набирали з криниці. 

Єдине, що залишилось зі спогадів, – це дитячі іграшки, які ми вивезли в дитячій сумочці. І якими грались в підвалі. І потім донечка їх не чіпає. Але не викидає і не віддає нікому.