Мене звати Дарія Олександрівна. Життя змінилось через війну, постійно відчуваєш страх, особливо коли діти не поруч зі мною. Лякає невідомість і відсутність перспектив. Підприємства, де ми працювали з чоловіком, закриваються, заробітки нестабільні. Звичайно, десь себе обмежуємо, дитинство нашої малечі не таке як хотілося б і як повинно бути у дітей.

Спершу це був шок, ми не вірили до останнього. І в перший день чоловік пішов ще на роботу, а я лишалась з дітьми вдома. Збирали речі і не подумали, що робити? Чи надовго це? Чи виживемо взагалі? Діти і досі згадають, як я в сльозах їх розбудила біля 7 ранку, коли екстрено склала в паніці речі першої необхідності. Перший місяць пройшов як один день. Важко виділити, коли був день, коли ніч, відсутність світла, води, інформації, суцільний страх, паніка, невідомість.

В перший день війни під нашими вікнами їхали танки і ми дивились на них, діти це пригадують і досі.

День, коли по місту скидали авіабомби на початку березня, мабуть, були найстрашнішим.

Діти погано сплять, плачуть уві сні. Найбільше рвало серце, коли вони казали, що їх заспокоює одне, що ми поруч і, якщо прилетить ракета, то ми загинемо разом. Не такі мрії я хотіла своїм дітям. 

На початку війни, поки місто було окуповано, були перебої з поставками їжі. Магазини були порожні, ми ходили пішки в центральні магазини, куди завозили мʼясо і молоко. Брали одразу на всіх сусідів і родичів. Ділилися, їли консервацію, іноді мали змогу отримати перші гуманітарні набори з якимись смаколиками, печивом та цукерками. Дітям було за щастя.