Басок Людмила, вчитель
Волице-Полівський ліцей

Війна. Моя історія

Тихо - тихо навкруги…

Лише чути шепотіння листочків, які кружляють в ніжному таночку і повільно опускаються на жовто-багряне покривало. Яка краса! Звичайно, для нас наша земля найрідніша, яку ми сходили босими ногами, ця земля з росою, з теплом, вона дає нам силу.

Але так історично склалося, що цей благодатний край споконвіку був ласим шматком для сусідніх держав. Вся історія нашого народу пов’язана з необхідністю відстоювання своєї свободи і незалежності. Тому ми добре знаємо, які страждання приносить людям війна.

Коли хлібороб, що все життя працював на землі, доглядав за худобою, чи артист, який своїм талантом приносить радість людям, чи лікар, який дарував здоров'я і навіть життя іншим, змушені брати в руки зброю і вбивати. То хіба ж не антилюдська, не антиприродна суть війни?

Справді, кожна людина приходить на цей світ, щоб прожити той проміжок часу, який відвела для неї доля. Людське життя, на жаль, і так дуже коротке. І ніхто не мав права його відібрати. А скільки потрібно встигнути! Адже життя таке прекрасне, стільки цікавого.

І раптом війна… Хлопці, в яких все життя попереду йдуть убивати таких же молодих людей. Хіба це природньо! Війна залишає рани не тільки на тілі, а й на душі.

Так, ми проживаємо далеко від фронту. Але це не говорить про те, що ми в безпеці. Бо війна – це не тільки спалахи… Це кожна невиспана ніч, проведена в підвалі, це тривожні думки, це материнська молитва за мир, це покинута домівка, це плач діток.

Коли ти бачиш дитячий страх в підвалі, що сидять там годинами, боязнь, щоб не прилетіла ракета та безліч запитань, на які ти не можеш дати відповідь і сам боїшся, одне тільки заспокоює – молитва та слова: «Все буде добре».

Живучи далеко від передової, ми не чуємо безперервного гулу артилерії, але її відгомін досягає нас у вигляді тривожних звісток, що лунають з телефонів, радіоприймачів.

Кожен день наш в тривозі, страху за рідних та друзів, які знаходяться на передовій. Обстріли на Хмельниччині – руйнують наш спокій, приносять біль у кожну родину.

Коли почалася війна і по телебаченню показували Ірпінь та Бучу, а це були страшні жахіття… Я дуже переживала за своїх друзів. Одна з них плакала, що залишилась без хати, інша – вимушена покинути все і виїжджати, третя сиділа в підвалі, який знаходився в її будинку і допомагала стареньким людям. Коли вщухали бої, приносила з дому їжу та воду.

Друга страшна звістка була про військового командира, Яцюка Олександра, а він наш племінник, який потрапив в полон до росіян. Прийшлось пройти йому через важкі тортури…

Війна принесла і горе в нашу родину. Загинув молодий, перспективний хлопець, Євген Світличний. Якому ще б жити та жити. Але ворожа куля забрала його життя. Він загинув як герой, під час виконання бойового завдання. А в мирний час він був успішним спортсменом, чемпіон України з фрі-файту. А ще він успішний актор, що втілив образ косаря в «Носорозі». Світлий, добрий, завжди ввічливий, безстрашний боєць, якого любили побратими. Мріяв юнак і про своє сімейне гніздечко, але не судилось.

Але серед цієї болі і страждань є також історії надії та витривалості. Війна нас згуртувала. Люди допомагають один одному, чужі стають друзями, а друзі – сім’єю. Кожен вкладає свою лепту у велику справу – захист своєї землі. Одні плетуть сітки, інші – готують щось смачненьке, дітвора малює бійцям малюнки. Діти запитують: «Коли закінчиться війна, чому небо темне і чому воно вибухає?». А ми шукаємо влучне слово, щоб пояснити непояснене. І так нам всім хочеться безпеки, яка перетворилась на мрію, так хочеться спокою, але на даний час це розкіш, яку ми не можемо дозволити собі.

Кожен з нас, я впевнена, вірить в наші Збройні Сили, вірить, що скоро закінчиться війна, а далі українці зроблять все, щоб процвітала наша незламна Україна.