Галина Василівна сподівається повернутись додому, але як жити, якщо всі хати зруйновано, – невідомо

Ми з села Малі Щербаки. У мене є чоловік, з нами мешкає його самотній брат. Ми з чоловіком колишні педагоги, пенсіонери. Чоловік директором школи працював, а я - вчителькою. Брат чоловіка був трактористом, він також пенсіонер уже.

24 лютого нас почали бомбити, відразу пропали світло, газ. Готували ми на вулиці під обстрілами. Я навіть примудрилась баночку цибулі посадити на городі: бігала і тикала потроху між обстрілами. Снаряди падали на хати, летіли у нас над хатою. Гупало так, що аж стіни здригались.

Ми три ночі в погребі ночували, але і там страшно - це ж не бомбосховище. Як прилетить всередину, то всіх і поховає.

Ми мали у запасі бідони з водою, тому що корів тримали. Ванни стояли з дощовою водою. Ще в нас були криниці. Там, правда, вода гіркувата, але пити можна було. Їжа в нас була. Спочатку пекли паляниці, а потім наші хлопці почали прориватися по харчі в Оріхів. То ми давали їм гроші та замовляли їжу потрошку.

Коли обстріли посилилсь, нас евакуювали у Запоріжжя. Зараз орендуємо житло. Коли виїжджали, ми повідпускали собак, корів, коти залишилися там самі. У нас дві корови, а в людей було і по чотири, і по п’ять - село жило за рахунок молока. Бідолашні корови ходили по селу, оглядалися, а людей вже не було. До сусідів снаряд прилетів і вбило корову. Тоді ще не всі повиїжджали, то хлопці відтягли її подалі, щоб не валялася посеред дороги. А зараз незрозуміло, що з тими тваринами. Говорять, що повбивало.

В мене від стресу почав падати зір, я стала зовсім сліпа, зверталася до лікарів. Село наше бомблять. Там, може, дві чи три хати цілих лишилось, а люди всі виїхали.  Сподіваємось повернутись додому після перемоги. Але як там жити - невідомо.