Альона Гайдаш, учениця 9 класу Херсонського наукового ліцею Херсонської обласної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе: Скрипка Олександр Іванович

«Війна. Моя історія»

Війна – це багатозначний термін. Для когось просто явище або конфлікт, а для мене – це біль, сльози, страждання людей. Кожна війна має свій перебіг подій, і кожен, хто її переживає, має власну історію.

Я народилась у вільній, мирній країні. Раніше слово «війна» було чимось незрозумілим, та навіть події, які відбувались у 2014 році, не могла пояснити. Кожен жив своїм життям... Картина змінилась узимку 2022 року, коли моє село на Херсонщині почуло вибухи з іншої сторони Дніпро-Бузького лиману. Пробувши три місяці під обстрілами, ми вирішили переїхати в окупований Херсон, де тоді було безпечніше. Родичі роз’їхались хто куди,  і кожен день був нестерпно довгим, а ми не втрачали надію: їздили в село вирощувати овочі. Думали, невдовзі всі повернуться, і буде хоч чим пригостити. Але не так сталося, як гадалося. Окупанти продовжували знущатися з  мирних мешканців і переманювати владу на свій бік. Більшість людей, не втрачаючи надії, єднались  і разом тримались.

Московити вирішили завдати нам душевного болю: великий магазин сусідів на краю села, де часто святкували весілля, був розграбований, а потім ущент зруйнований. Така ж доля спіткала ЦНАП та маленькі крамнички. Невимовним болем кожного стала школа, де я отримала перші оцінки, зустріла перших учителів, які дали базу моїх знань. 

Ми разом з друзями ходили в походи, грали в різні квести, відвідували театральні заходи та самі показували свої здібності на різноманітних заходах, захищаючи честь класу. Зараз це приміщення фантазій та мрій потребує перебудови і вже ніколи не буде таким, як раніше. Війна знищила все, і це пам’ятатиму довіку. Назавжди залишиться картина “до” і “після”. На жаль, окупантам і цього замало… Моє рідне, мальовниче, невеличке село зазнало болю, як і його мешканці.

Дійшла черга й до обласного центру... Ми вже були відрізані від світу: без світла, водопостачання та інтернету. Обставини змусили купувати російські “сімки”, щоб хоч якось навчатись. Моїм навчальним закладом став Херсонський науковий ліцей, який давав більше можливостей  для здобуття освіти.

Одним із домашніх завдань на урок української літератури було декламування віршів Тараса  Шевченка. Пригадую, як просила тата  привезти вишиванку в окуповане тоді ще місто. Наражаючи себе на небезпеку, він  здійснив моє бажання. Ті відчуття було не передати: мене переповнювала гордість, що я - українка,  і було нестримне  бажання   одягти  сорочку, вишиту  бабусею, та походити  вулицями міста.

Моя прабабуся на сімейних зібраннях часто говорила: «Головне, щоб не було війни та голоду». Ми не вірили, що таке можливо в ХХІ сторіччі, а тепер я розумію серйозність її слів.

На щастя, 11 листопада в Херсоні замайорів синьо-жовтий стяг, який дав

сили йти далі та надію на мирне життя. І коли я виросту у вільній, мирній, незалежній Україні, обов’язково  передам прабабусині слова майбутньому поколінню.