Обшарська Раїса,

вчителька Дошкільного навчального закладу "Дитячий садок-ясла №1"

Чому бути українкою – це моя суперсила?

Мене розбудив своїм сяйвом молодий місяць, розкраявши золотим серпиком шибку нічного вікна.

– Де я? Котра година? Мабуть, далеко за північ, – думки крутяться в голові з шаленою швидкістю і зупиняються на радісному відчутті:

– Слава Богу, я вдома, в Україні!

Ця дійсність солодкою хвилею розливається в моєму єстві. Це значить, що вранці я знову поспішатиму до свого другого дому, до своєї роботи, в дитсадок, де зустрічатиму своїх милих малюків, яких люблю понад усе.

Коли я просиналася в Німеччині, Туреччині чи Польщі, то відчувала велику пустелю у серці.

Від неї я рятувалася лише спогадами і надією. А нині я тут, в своєму місті, у рідній хаті, в колисці добра і любові. Тут моя суперсила. Тут, під старою грушею, в дідовому садку, закопаний мій пуп. Він щовесни проростає молодою травицею, квітне жовтою кульбабою під синім небом.

Коли серцю тяжко, тоді я подумки притуляюся до каменя. Я знаю його з дитинства. Він лежить між горами, в долині, увесь оброслий зеленим мохом, потрісканий від холоду та вітрів. Великий, старий камінь, що теж має серце. На ньому вигрівають свої мережані спинки ящірки, прокладають звивисті шляхи мурахи, сідають барвисті метелики. Я притуляю своє вухо до його щетинистої щоки і вслухаюся в мелодію століть. У ній – тупіт коней, дзенькіт шебаль, гуркіт канонади і звитяжна пісня. Все тут моє, рідне...

І ось я уже, серед поля пшеничного, між волошок та маків, під небом високим, де жайвір співає. Я – дівчинка-українка. Подумки одягаю віночок, у якому кожна квіточка, то символ, кожне зіллячко, то оберіг. У моєму віночку – барвінок, ромашки, мальви та ружі. У нім – любисток, м'ята і калина. Квіточками докупки туляться, листочками обіймаються. По плечах стрічки розвиваються, веселі та барвисті, як весна: коричневі – символ землі, жовті – сонця, зелені – травиці, голубі –водиці, малинові – щирості, рожеві – краси, червоні – любові. У вінку – тепло рук моєї матусі, її колискова пісня і ласкаві очі. Я біжу стежиною, а вінок не падає. У ньому моя сила і захист від недоброго ока, він, як корона на моїй голові.

Мить...І я уже дівчина-українка! У татовій світлиці, під образами, вишиваю рушник.

Хрестик до хрестика, ниточку до ниточки лагідно притуляю. Мої візерунки чудодійні, бо я вишиваю свою долю. Мої дівочі мрії усі про коханого, якому я подарую цей рукотворний витвір. На ньому – дерево життя, і сонце, і квіти, і птахи розкрилені.

Це моя святиня, моя суперсила, енергетика ніжного почуття. Це не просто робота – це сакральне дійство, у якому я головна героїня...

Перелистую ще одну сторінку свого життя... Я – жінка-українка! Я вмію пекти хліб і готувати борщ, співати запальних народих пісень і писати романтичні вірші. Я вмію молитися і моя розмова з Богом про мир і благословіння для моєї землі. Я – дружина, я – мама. Цю місію мені подарував Господь.

Моя Суперсила у моїх синах, це два золотих перстені на моїх руках, що дають мені натхнення і снаги до життя.

А тепер, тут і зараз, у важкий для моєї України час боротьби з ненависним ворогом, я – вчителька, вихователька, освітянка. Ця місія найважливіша для мене,

Моя Суперсила – це любов до дітей, яка загострилася стократно разом з величезною відповідальністю за цих маленьких людей, разом з якими ми пережили сто сорок сім повітряних тривог.

В укритті я молюся тихо, а сміюся голосно, не видаю свого хвилювання. А ще ми разом зі своїми вихованцями співаємо "Червону калину": задля єдності, задля перемоги, задля віри у мирне майбуття у квітучій Україні. Батьки цих дітей воюють, а я тримаю тут свій освітянський фронт, розуміючи, що іншого дитинства у моїх вихованців не буде.

Мене не зламала війна. Корінням свого роду я глибоко вросла в рідну землю, мій дух незламний і крона моя квітуча. Я дихаю Україною, я нею живу і моя Суперсила, це – Україна!

Моя Україна – не просто земля,

Це світ мій, моя Суперсила.

Це голос свободи, що лине здаля,

Це – сонце! Це – небо! Це – крила!

Раїса Обшарська