Після окупації багато населених пунктів Херсонщини опинились на лінії вогню. Люди були налякані, декілька місяців сиділи в підвалах без їжі та води.

За рік до війни помер чоловік, і це вже було великим випробуванням для мене. Я залишилася з донькою та онуком. 

У перший день війни я поїхала в магазин і зробила запаси, а також в аптеку, бо я діабетик і гіпертонік, і мені потрібні ліки. Черги були великі, але я змогла все купити. Мені вистачило, і я не голодувала до виїзду. 

Почались обстріли та бомбардування. Світла під час окупації майже було, бо перебивали дроти. Вода у мене була в басейні. 

Коли я з онуком була на ринку, туди прилетіли ракети. 

Здавалося, що вибух був прямо над головою. Було дуже страшно за дитину. 

Нам пощастило, що ми були під навісом, і уламки нас не зачепили. Росіяни на вулицях перевіряли людей. Мене питали, куди я йду і чи тут живу. 

Я навіть пам’ятаю, як ішла в церкву, і мене зупинили та допитували. Після відповіді мене пропустили, але страх залишався.

Коли я виїжджала, проїхала десять постів, і на останньому росіяни автобус затримали. У водія не було військового квитка. Окупанти не вірили, що він не воює, і не хотіли нас пропускати. Я дуже молилася і просила Бога про допомогу. І тоді інший російський військовий підійшов, щось сказав, і нас відпустили. 

Я зупинилася в Кривому Розі, бо тут живуть мої родичі. Спочатку не знала, куди їхати, але сестра допомогла знайти житло через свою знайому. Вона надала мені однокімнатну квартиру, я плачу тільки за комунальні. 

Коли закінчиться війна, я точно не знаю. Дуже хочеться, щоб це сталося якнайшвидше, і щоб я змогла повернутися додому.