Після початку повномасштабного вторгнення багато людей виїхали з рідних домівок. Після визволення Херсонщини люди повернулись, але побачили зруйновані села. 

Перший день війни я зустрів на роботі. Я працюю на стоянці і якраз був на зміні. Десь о третій ночі почув, що десь щось вибухнуло, але тоді не надав цьому значення. 

У селі вже були черги за бензином, черги в супермаркетах. Панував хаос. Я переїхав до доньки, а вона на той час виїхала до Молдови. 

Я переїжджав з місця на місце, і в одне з таких місць прилетіли «Гради», почалися обстріли, і довелося знову їхати. Так я чотири місяці фактично жив «на колесах», поки не вирішив повернутися додому. Тут теж періодично були обстріли, але я вже вирішив залишатися.

Найбільше мене шокувало те, що взагалі стало можливим таке вторгнення. 

Я ніколи не міг подумати, що на нас нападуть і будуть таке робити. Навіть на початку війни здавалося, що це швидко закінчиться, що якось домовляться. Але минув час, вже стільки загиблих, а все одно це триває.

Особливо на початку війни люди намагалися допомагати одне одному. Я якийсь час був у Молдові і там теж відчував підтримку. Я інвалід, мене не призвали. Я їздив туди до доньки. Люди допомагали, хто чим міг. Особливо вразило, що в Молдові мені знайшли квартиру, хоча в мене були тварини, а з ними зазвичай не хочуть брати. Квартира була недешева, але вже через кілька днів мені сказали, що не братимуть з мене гроші.

Донька виїхала до Молдови вже під час війни, приблизно через два тижні, коли почали сильно обстрілювати Миколаїв. Вона була там із двома маленькими дітьми. Згодом я повернувся, а вони залишалися ще приблизно пів року. У неї там була хороша робота в міжнародній організації, допомагала біженцям, але все одно вирішила повернутися додому, бо, як вона сказала, вдома є вдома.

Я мрію, щоб війна закінчилася якомога швидше. Хочеться просто жити спокійно, щоб не гинули люди і щоб було майбутнє.