"Коли виїжджали, натрапили на колону танків із римською п’ятіркою. На одному сиділи жінки-снайпери"

Дванадцять років Лемехи будували будинок для сім’ї. Втратили його за кілька годин. Будинок згорів ущент у березні 2022-го через обстріл. Сім’я добу провела в підвалі, ховаючись від атаки російських гелікоптерів, але встигла евакуюватися. Дорогою зустріли велику колону російських танків, яка йшла на Київ.

Тут до війни був наш дім. Купили ділянку у 2007 році, 12 років будували цей будинок і пожити встигли близько двох років.

Зазвичай я прокидаюся там... близько шостої ранку. І ось прокинувся, була купа дзвінків, пропущених викликів. Батьки телефонували, повідомлення приходили. Почав читати, і не було жодної конкретики, просто що Росія напала. Я був на зв’язку з нашими заводами. У нас два заводи є: у Берегові й Черкасах. Я працюю на австрійську компанію, яка займається теплоізоляцією. У нас є два заводи, які виготовляють вироби з пінного полістиролу, в основному це утеплювачі для будівництва. Ми зателефонували й ухвалили рішення, що два заводи залишаються вдома, бо ситуація незрозуміла.

Ніхто не розуміє, що відбувається. Я, щиро кажучи, думав, що це навколо Донецька, Луганська, знову вони хочуть або всю область зайняти, або коридор на Крим як би зробити. Тобто навіть не міг уявити, що тут буде атака на Київ. Десь було близько 10:30 ранку, я працював у кабінеті, саме був на зв’язку з австрійським офісом по відео. Ми там з ними спілкувалися, вони там теж ніби питали, що у новинах у них щось показували це, саме о 10:30 я побачив, що летить гелікоптер. У мене були тут мансардні вікна, і я побачив, що тінь пролетіла.

Дивлюся — пролетів гелікоптер над будинком, і він почав стріляти в бік аеропорту.

Тут, за кілометр від нас, є аеропорт «Гостомель». Це не військовий аеропорт, це аеропорт компанії «Гостомель», яка випускає літаки, пасажирські літаки. По суті, це був базовий аеропорт компанії «Антонов» і «Мрія», «Мрія» тут зберігалася. І саме цього ранку вони там гули, якісь літаки відлітали. Чесно кажучи, я подумав, що «Мрію» кудись відвозять, але, по суті, «Мрія» не поїхала, «Руслан», мабуть, відлетів, бо такий важкий літак злітав рано-вранці. Вертоліт летів, стріляв чітко в бік аеропорту.

Я вибіг надвір, бо в цей момент у мене діти гуляли літнім майданчиком у дворі. Я схопив дітей, і ми під обстрілом побігли до підвалу.

Сховалися в підвалі, і ще я покликав наших сусідів, у яких дерев’яний будинок без підвалу. Вони теж прибігли до мене й теж у підвалі в нас сховалися. Чорний гелікоптер, жодних позначень армії РФ не бачив я, лише римські вісімки. Якщо росія напала... а тут з’являється цей літак, тим більше у всіх ці історії «нас там немає», як були в Криму «зелені чоловічки». Я теж подумав, що вони також такий сценарій розвертають. Не було маркування армії росії, був тільки V на бортах. До обіду 24-го числа ми зрозуміли, що нападають з усіх боків. Ще я, у принципі, не підозрював, що так серйозно буде. Думав, що це якась провокація. Налетіли, обстріляли, але не думав, що це має такий серйозний характер. Про це ми зрозуміли лише наступного ранку, 25-го.

Ми вирішили, що нам треба рятувати дітей і нам треба намагатись якось у перерві між обстрілами виїхати.

Там були такі паузи. Стріляють пів години, потім відлетіли гелікоптери. Нікого нема, пів години тиші. Нічого не відбувається, якісь групи солдатів пробігали в бік аеропорту. Потім знову прилітали, знову стріляли ці гелікоптери. Ми почали на світанку збирати речі. Діти там ще спали в підвалі. Ми зібрали речі першої необхідності в машину. Одну зачинили машину. Тварин сховали, кота надвір випустили. Одного собаку закрили із запасом їжі, другого, дрібного, із собою взяли.

І десь там о пів на сьому — о сьомій ми виїхали із сусідами туди, але ми знали, що Житомирська траса стоїть. Вона була заблокована, бо купа людей виїжджала з Києва. І ми поїхали старою Бородянською трасою, яка була вільна. І ось якраз, коли ми доїхали до кінця села, ми натрапили на колону танків із римською п’ятіркою.

І ось саме тоді я зрозумів, що тут будуть дуже жорстокі бої, бо колона була до горизонту, їхала. І, скажемо так, нам пощастило, тому що по нас не відкрили вогонь. Напевно, вони ще не розуміли, що ми не раді їм. То був перший день.

Вони приїхали сюди без зіткнень, просто доїхали вільно й думали, що зараз доїдуть до Хрещатика. Там Януковича привезуть сюди та поїдуть назад із відрядженнями. І ось у цей момент я зрозумів, що це серйозно. Ми виїхали трасою за Житомир, там Новоград-Волинський. Ми саме там виїхали на Житомирську трасу, до Новоград-Волинського. І якраз, коли ми заїхали на заправку, заправитися було неможливо, але ми мали палива запас, який я залив у машину. Ми продовжили шлях.

Поки ми пили каву, перепочили трошки, ми зрозуміли, що цю колону розбили в Гостомелі. Саме ось цю, яка їхала. І там дуже багато техніки, близько 200 машин їхало, і якісь жінки сиділи чеченської зовнішності — снайпери на броні. Ми просто обличчям до обличчя до них стали, і вони якраз повз нас — ось ця вся колона проїжджала. Я просто не думав, що такими ресурсами вони нападуть. Тут стільки гелікоптерів літало...

Ми ж... Є фотографії, які збиті гелікоптери — дуже багато, напевно, близько 10 точно було збито під аеропортом. Їх літало дуже багато. Десантні вертольоти намагалися десант тут скинути. Їх там розстрілювали. І що така техніка, ми зрозуміли, що тут дуже серйозно.

Ми живемо не у військовій країні, це там усе лише про війну й думають.

Тут лишилися деякі, сусіди лишилися, 90 % поїхали, 10 % лишилися. І з якихось уривків повідомлень ми розуміли, що тут відбувається. Сусіди в будинку поруч — вони ховалися в підвалі іншого будинку, і вони надіслали в групу фотографії, що їхній будинок і наш будинок горять. Вердикт комісії: будинок постраждав від обстрілу, спалахнув, і будинок підлягає знесенню, бо порушені конструкції будинку та його треба зносити. Я хочу відновити тут, але як би я хотів отримати компенсацію, тому що я не готовий 12 років іще будувати, дуже великі ресурси для нас. Тут незрозуміло, що буде з роботою, як воно буде. Тут просто величезна сума потрібна для відновлення. Частину будинку доведеться знести явно, частину можна відновити, але на це потрібні дуже великі ресурси. З дітьми тут узагалі така історія…

Запитували, чи відбилася ця травма на них. З одного боку, як би ні, але єдине, що вони дуже переживають за своїх тварин. І постійно, коли я їду сюди, вони просять знайти котів. Вони не розуміють, що з ними сталося.

Там сусід сказав, що БТР розчавило одного кота, що тут бігав. Він такий ручний був, він нічого не боявся, тож міг під колеса лізти.

Ми винаймаємо зараз квартиру у Львові, і там родина мала дитину, хлопчика. У нього там купа машинок, іграшок, і коли ми тільки туди переїхали, дітям воно цікаве: нова квартира, іграшки. І вона знайшла — старша дочка — гелікоптер і сказала: «Тату, дивись, такий вертоліт у нас стріляв, але не влучив». По суті, звісно, це позначилося, і діти дуже бояться повітряних тривог. У Львові вони, дякувати Богу, нечасто бувають, але коли тривога, вони дуже бояться цього. У мене тут залишився собака. Собака з нами 10 років практично прожив. Діти його любили. Порода джек-рассел. Оскільки ми вантажилися в маленьку машину, ми не могли все забрати, і там другий собака.

Важко було їхати: двоє дітей, речі, два собаки. Ми не знали, наскільки все серйозно.

Ми просто думали: кудись доїдемо, до Рівного, там відсидимося та поїдемо назад. Ми зрозуміли, що все дуже погано, коли на виїзді натрапили на колону танків. Потім я зателефонував одному товаришу тут — як би майстер, який працював у мене на якихось... плиточник (він живе через дорогу звідси), і попросив його забрати Ітона — собаку — до себе. Тому що Ітон його знав, не кусався і пішов до нього. Він заліз у будинок, скинув мені фотографії, що там десь прострілений дім, дірки десь були. І він забрав собаку, випустив котів і пішов собі. Потім, згодом, виходить… Він теж мав дружину й дитину. Тоді зв’язку не було, ніхто не розуміє, і тут різко вулиця його кудись почала евакуюватися, і він теж із ними поїхав, і передав собаку дідові, який залишався там. Сто відсотків йому не було куди йти. І потім, на жаль, виявилося, що дід теж кудись зник, не знаю його долю. Його розстріляли чи що. Я, коли 7 квітня приїхав перший день, коли можна було в’їжджати до Бучі, я знайшов у будинку, що він помер. Не встиг буквально кілька днів. Звичайно, це сильно вплинуло на нас, бо ми мали все.

Ми збудували гарний будинок, довго будували. Багато років працювали. Збудували, запустили басейн. Ми мали щасливе життя, по суті, яке зараз украли, і ми змушені все починати з нуля.

Бо ні речей немає, ні машини дружини нема, а до школи треба возити дітей. Усе з нуля, абсолютно з нуля. Я вам скажу так: незважаючи на цей зруйнований будинок, мені дуже пощастило в житті, тому що я не втратив роботу. У мене була робота, яка займала мене. Виходить, що ми 19 січня оформили ділянку під завод у Львові. Якраз 22 лютого я приїхав до Львова, ми шукали офіс собі під будівництво заводу. 23-го числа вранці я підписав договір оренди офісу й повернувся ввечері 23-го числа в Бучу. І 24-го почалася війна. Виходить, мені пощастило, що мені є чим зайнятися.