Протягом всіх цих восьми років я знав, що йде війна. Я вже чув багато пострілів за тиждень до 24 лютого, а коли працював в іншому місті, то ще за місяць мені казали, що Росія стягує війська. Відмовляли повертатися додому. 

Я побув 21 день в Маріуполі, і також багато разів їздив у прифронтові села, організовував дещо для школярів. Коли відкрили «зелений коридор», виїхав на наступний день із сім’єю. Два дні ми їхали у Запоріжжя.

Було багато блокпостів. Нас не перевіряли. Було багато людей і не було часу, ми чекали у великій черзі. Бачили машини зруйновані при дорозі.

Зараз я в Івано-Франківській області, в селі живу на базі для переселенців. Батько з мамою зараз живуть у Німеччині, в них там дуже добрі умови. Бабуся і дідусь живуть ще в нашому будинку - у них зовсім погане життя. Вони інваліди не через війну, а через старість, їм немає кому допомогти. А для мене, я вважаю, це найкраще, куди я зміг виїхати: побачив щось нове, по-іншому почав жити. 

Дуже добре, що є такі люди добрі, які змогли нас приютити. Ми спочатку виїхали в Тернопіль, там я проживав у церкві, яка давала місця для переселенців. Там у мене багато друзів було. Потім почав винаймати квартиру, а потім переїхав сюди, до інших друзів, які також надають місце для життя. 

Мрію про сім'ю, про гарну роботу, про своє житло, про мирне життя. Я ще не визначився: можливо, я стану військовим, а можливо, буду працювати на роботі.