Вранці мені колега подзвонила, сказала, що війна, але у нас ще було тихо. Ми в шоці були. У доньки - маленька дитина, чоловік хворий, ліки потрібно кожного дня. Ми десь тиждень нікуди не виходили, сиділи в хаті і чекали, що щось може зміниться, щось буде краще. Потім поїхали за ліками, а там - черги, магазини всі пограбовані, ніде нічого немає. Почалась біганина по всіх аптеках, де ще можна щось знайти. Черги поки вистоїш... 

Окупанти виселяють людей з домівок. У нас багато мешканців евакуювались, тож їхні будівлі в першу чергу були захоплені. 

А потім рашисти вже на людей не дивились: сподобався дім – все, кажуть: «Ми тут будемо жити». Людям - куди хочеш, туди йди. 

Страшно було, особливо коли по центральній вулиці їхали маріупольці: машини з написами «діти», з білими рушничками. Зупинялися у нас, водички просили. Я їхала через Маріуполь - то мені погано стало: там все розгромлене.

Мені підказали, як приїхати через евакуаційний коридор, допомогли люди, яких я зовсім не знала. Дуже їм вдячна.  Вдома залишився мій чоловік, хворий на Паркінсона, і батько 90-річний. Я їхала через Колотилівку – бачила, що не зможу їх перевезти цим шляхом, дуже важко.

У мене тут подруга, вона мені допомогла знайти квартиру. Не знаю, як перевезти чоловіка, це не так просто. Батько не хоче виїжджати: каже, що буде біля мами, щоб його там захоронили. Я на нервовому ґрунті після інсульту дуже погано чую.

Дуже бажаю, щоб війна закінчилася і не гинули наші солдатики, діти безвинні. Сподіваюсь, що буде  мир і ми переможемо, а коли це буде - я не знаю. Хочу з дітьми бути поряд, і щоб не було війни. В мирний час ми крім цього щось хотіли, а зараз нічого не хочеться, тільки миру.