Людмила не виїжджала з рідного села, бо не хотіла кидати господарство. Згодом доглядала 92-річну маму до її останнього подиху. Евакуація стала їй подарунком до дня народження

У моєї мами було дуже важке життя. 50 років дуже добре і сумлінно працювала в колгоспі, нагороджена Орденом трудового червоного прапора. Мама дуже любила свою землю і родину, свою хату, своє господарство. Коли почалася війна, їй було дуже важко, вона ледве могла це пережити. Не хотіла виїжджати, хоча там було дуже важко і страшно. Потім друзі її вивезли. 

Мама дуже сумувала за своїм домом і господарством. Так вийшло, що вона все життя працювала, про щось дбала - і осталася ні з чим. Після цього в неї почав дуже різко підніматися тиск, було десь 200 на 100. Ми її забрали. Спочатку вона перебувала в моєї сестри, потім у мене жила. Увесь час хотіла, щоб її відвезли подивитися на дім. У неї вже був поганий слух, поганий зір, вона вже погано ходила, бо всі стреси дали про себе знати. У віці 92 роки і 10 місяців вона померла. 

Ми думали, що мама буде вічна, а як вона померла, наче щось відірвалося, десь ділося. Розумом я розумію, що її немає, але мені все рівно здається, що вона десь в гостях чи десь в селі, що ось скоро буде. 

У неї троє доньок, двоє внуків, одна онучка і двоє правнучок. Похована вона там же в селі, хоч був складний час, було страшно, але односельчани прийшли, провели її в останню путь.

Я жила на той період в селі. Коли маму забрали, я там залишилася, тому що там були ще собачки, котики, трішки курей, шість качок. Найбільше шокувало, що я не лягала спати, не було світла тижнями, не було газу, не було нічого. Ні на чому було приготувати їжу, навіть було не до їжі, тому що дуже страшно. 

Диван піді мною рухався. Я спала повністю одягнена, навіть в куртці, в черевиках. Біля мене були мої документи, бо я дуже боялася. 

Там я собі зіпсувала шлунок, кишечник і печінку, бо їсти було практично нічого. Все, що було, пропадало без холодильника, і приготувати їжу не було на чому. Я збирала сміття, тому що дрова закінчилась на той момент, а газу балонного не було. Я бачила, як літали ракети над головою, як пожари були в селі, коли влучання. Це було дуже страшно.

Евакуація стала подарунком мені. В мене був тоді день народження. Не було вже телефонного зв'язку, ще й телефон в мене зламався, тому я просила через знайомих, щоб приїхали мої рідні і друзі. Вони приїхали на машині і забрали тільки саме необхідне. Собак і котів ми врятували, потім про них піклувалися в місті. Тварини їхали тихенько, наче розуміли, що їх вивозять зі страшного місця. 

Ми всі віримо, що буде перемога, все буде налагоджуватися, все відбудується. Розквітнуть наші села, повернуться люди. Усе буде набагато краще, ніж було раніше.