На початку повномасштабної війни наша родина перебувала у Центральному районі Маріуполя. Зовсім поруч постійно щось вибухало. Кожного вечора, коли ми лягали спати, молилися Богові лише про одне - щоб прокинутися живими.

Спочатку ми все ще думали, що це минеться, що сьогодні або завтра все закінчиться. Ніхто з нас не міг повірити, що насправді почалася війна. Але з кожним днем ставало дедалі страшніше.

Зранку я одразу сказала доньці, що до школи вона не йде. Мені також повідомили, щоб я не виходила на роботу. Нам обом було дуже важко повірити у те, що відбувається. Донька боялася спати і майже не відходила від мене.

14 березня став одним із найстрашніших днів. Під час вибуху частина снаряда влучила у нашу квартиру і сильно пошкодила кухню. Ми дивом залишилися живими. Думаю, саме тоді донька по-справжньому усвідомила, що таке війна. Вона вся тремтіла від страху.

15 березня, ризикуючи життям, ми виїхали з Маріуполя. Дорога тривала чотири дні. Ми ночували просто в машині.

У місті ми жили без світла, води, тепла і газу. Їжі було дуже мало. Пили дощову воду або воду зі снігу, який розтоплювали. Лише після виїзду почали отримувати гуманітарну допомогу.

Зараз ми живемо у Києві в орендованій квартирі. Але пережите досі з нами. Коли у місті лунають дуже гучні вибухи, донька все ще починає тремтіти від страху.