Коб'юк Аміна

9 клас, Плосківський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області

Вчителька, що надихнула на написання – Малаш Людмила Вікторівна

Війна. Моя історія

Ранок 24 лютого. Ми прокинулися від дивного звуку і не розуміли, що трапилось. Потім, коли ввімкнули телефони та телевізори, почули страшні слова: «Почалася повномасштабна війна!»

Я не відразу второпала, про що йдеться, адже я думала, що у 21 столітті, у нас, в Україні, війни не повинно бути. Але коли я почула, хто наш ворог, все стало зрозумілим. Що я відчувала? Страх, хвилювання, переживання. Я думала, що це сон, але ні, це - страшна реальність. Я кожного дня дивилася новини, дослухалася, чи немає тривожних сирен.

Одного дня прилетіла звістка, що в сусідньому селі вже є окупанти, а це село було від нас на відстані, приблизно, 4-5 кілометрів.

Це було дуже страшно, адже снаряди, якими рашисти обстрілювали ближні міста і села, перелітали через наше село, а інколи і падали за селом на поля, на яких селяни вирощували хліб, кукурудзу, золотолисті соняхи. З пекельних новин дізнавалися, що творили російські вояки, самозванці-«асвабадітєлі» в Бучі, Ірпіні, Гостомелі, як ґвалтували та знущалися над дівчатами, приблизно, мого віку… Тоді мама сказала: «Нам потрібно негайно їхати з села!» Ще тоді, коли ми збирали речі, у нас не було чіткого плану, що робити, але точно знали, що поїдемо до родичів, в яких було тихо і не літало над головою. Коли ми приїхали туди, здавалося, що це інше місце на планеті, де так тихо і спокійно! Та подумки я весь час тривожилася, як же там моє рідне Плоске?!

День 13 березня пам’ятаю, як страшний сон. Ми виїжджали із села о сьомій ранку, опинившись у величезній черзі машин, в яких знаходилися діти, літні люди, вагітні жінки. А ось наш дідусь ніяк не хотів залишати рідне гніздо, хоч як ми не просили, не умовляли його їхати з нами. Згодом мама з татом все ж умовили дідуся, і коли старенький виходив з села, у нього від хвилювання, майже, відібрало ноги.

У родичів ми перебували близько місяця, але дуже хотілося додому.

А коли дізналися, що у рідному Плоскому вороги знищили третину школи, не витримали і заплакали. Всі гуртом. Адже у ній колись вчилися мої мама, тато, тітонька, старший брат, я…

Стільки приємного було пов’язано у житті кожного з нашої родини зі школою, з нашою країною знань і безтурботного, щасливого, мирного дитинства!...

Коли повернулися в рідне село, було страшно ходити самій кудись. А коли поверталися додому інші наші рідні, знайомі, ми зустрічалися і плакали, і говорили про все, про все, здебільшого згадували життя до страшного

24 лютого. Та вид з мого вікна на зранену, покриту чорним шаром сажі школу і два розбитих ворожих танки під її руїнами , нагадували про страшні реалії у моїй країні…

Я дуже вдячна нашим воїнам, які віддають своє життя заради нашого, дитячого, тихого сну. Частинка мого серця зараз теж на захисті нас - це мій дядечко.

Наше життя розділилося на до і після. Війна залишить великий рубець на серці кожного українця – великого чи малого. І чи вщухне колись той біль?

Не пробачимо, не забудемо…