Явтушенко Андрій

9 клас, Плосківський ліцей Великодимерської селищної ради Броварського району Київської області

Вчителька, що надихнула на написання – Малаш Людмила Вікторівна

Війна. Моя історія

24 лютого 2022 року. О пів на шосту ранку прокинуся від вибухів та від того, що трусилися і дзвеніли шибки у вікнах. Сонний вийшов з кімнати і перше, що я почув, це були слова бабусі: «Він таки напав!». Через декілька хвилин зрозумів, що почалася війна…

Чесно кажучи, не хотілося в це вірити, але то був суцільний жах, і мені, тринадцятирічній дитині, залишалося тільки змиритися з ним і бути поруч зі своїми рідними та підтримувати їх якомога сильніше. За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення ходили чутки, що Російська Федерація накопичує техніку та живу силу на кордоні з Україною.

Однак, всі не хотіли вірити в найгірше. Говорили, що все буде добре, і навіть жартували, що скоро всі будемо сидіти у підвалах, повних консервацією і овочами. Ото наїмося!

Мовляв, не страшно! На жаль, жарти виявились страшною правдою…

Великої паніки не було, з кожної кімнати було чути розмови телефонами, поки був зв’язок, а був він не довго. Тим не менше, не вірилося, що до нас вороги дійдуть, сподівалися, що влада все вирішиться. Але в цей день, день «Х», я так був розчарований, що вони пішли зі зброєю на нас! На нас, кого називали братами!...

Через декілька днів до нас приїхали рідні і ми почали обговорювати все, що відбувається, та планувати виїжджати з села. Вже навіть почали вірити мольфарам, які казали по телевізору, що все закінчиться 14 березня. Всім це підіймало настрій та вселяло надію, що так воно і буде. Але ні! Вже 10 берез-ня не стало ані світла, ані зв’язку; берегли останні відсотки заряду на гаджетах.

З кожним днем в селі ставало все менше й менше людей. І весь цей час були дуже сильні вибухи десь в районі сусідніх сіл.

Сподівались, що в Плоске не зайдуть… 15 березня ми з татом вирішили позакручувати дошками вікна будинку та навели лад у підвалі: готували місце для укриття.

А того страшного дня, 21 березня, вирішили прибратися на подвір’ї, ми з татом були у літній кухні, мама з бабусею у дворі, а брат в будинку, але потім теж вийшов, і не дарма:

десь о 16:30 почули перший вибух дуже близько, а за ним і другий, і третій. Всі забігли в підвал, в якому просиділи згодом протягом 4 днів. 24 березня була змога виїхати з окупаційного полону,

прибігли сусіди і сказали, що у нас дуже мало часу на збори речей. За 15 хвилин ми взяли все найнеобхідніше та сіли по автомобілях. Вже під’їжджаючи до центру села, видно було побиті дороги, згорілі будівлі, на це було не можливо дивитися без сліз. Утворилася велика колона автомобілів. Жінки і діти плакали, чоловіки знервовано курили. Почувся наростаючий гуркіт, брязкіт заліза і в село заїхало декілька одиниць російської техніки. І вже за хвилин 5 вздовж всієї колони почав ходити російський військовий та говорити, щоб ми розверталися та їхали по домівках. Так просиділи у підвалі ще 5 днів.

Вийшли з укриття, коли дізналися, що село звільнили. Для мене це вже була хоч і невеличка, але перемога. (Навіть і не здогадувалися, що до Перемоги буде ще довгий, политий кров’ю захисників і мирних жителів шлях.)

Після звільнення села життя почало відновлюватися, люди поверталися до своїх домівок, допомагали всі один одному як могли, почали відбудовуватися, ремонтувати будинки та прибирати вулиці.

З першого вересня ми пішли до школи, не дивлячись на те, що вона на третину була зруйнована.

Але вчителі, батьки, старшокласники зробили все, щоб діти могли навчатися.

Хочеться вірити в те, що одного дня ця проклята війна таки закінчиться, люди повернуться до вже вільної країни і всі як один вигукнуть: «З перемогою, рідна Україно!».