Нині я залишилася зовсім одна. Раніше зі мною жила донька з двома онуками та зять, але під час війни вони поїхали. Так вісім років живу сама, дуже сумую. Бувають такі моменти, коли просто хочеться кудись поїхати чи втекти звідси.

До війни ми збиралися вечорами, обговорювали свої проблеми, а зараз цього практично немає.

Коли стали чути перші автоматні черги, а потім почали серйозно стріляти, було якесь сум'яття.

Мені хочеться забути весь жах, який ми пережили. Страшно було, коли тут раптово загинуло кілька людей і серед них була дитина. Знайома після всього поїхала на це подивитися і згодом дуже шкодувала, що поїхала. Те, що вона побачила було страшно. Той жах, про який вона розповіла мені, не хочеться ніколи згадувати. Вона бачила руки та ноги на гілках дерев у різних сторонах.

Дуже хочеться, щоби все налагодилося і більше не стріляли, щоб закінчилася війна.