До війни ми жили дуже добре. В нас свій дім, онуки, діти – повна чаша. Зараз усі роз'їхались. Старша донька живе у Києві, молодша – у Луганську. Ми залишилися вдвох із чоловіком.

У сусідньому будинку був вибух. Ми думали, що нас тоді не дістало, але потім довідалися, що весь дах був посічений як решето. У сусідньому будинку була величезна яма від снаряда.

Це дуже страшно. Ми з онуками сиділи у підвалі, і нам повідомили, що загинув двоюрідний брат. У гаражі над ним розірвався снаряд. У центрі міста сильно постраждала лікарня. Людей, які проходили повз них, їтакож зачепило. Тоді загинуло кілька людей. Це було у п'ятнадцятому році.

А у 2014 році над нами літали снаряди, але не падали. Щоразу їх було все більше і більше.

Страшно було, онуки пішли до магазину, тільки-но вийшли і тут снаряди почали летіти. І я думаю, далеко онуки чи ні. Вийшла, а їх нема. Я схопилася за серце, боялася, щоб не дай Бог із ними щось трапилося. Цю мить я запам'ятала надовго. Потім чоловік вискочив і пішов шукати їх. Вони були в нас у гостях, пішли в магазин і таке сталося. Я це ніколи не забуду.

Дуже хочу, щоб діти та онуки були разом. Хочу, щоб Донецьк та Луганськ були з нами, бо всі родичі поряд, а поїхати до них ми не можемо.