Ми втратили домівку і всі особисті речі. На початку повномасштабного вторгнення ми перебували у Маріуполі.

Нас розбудив телефонний дзвінок старшої доньки, яка була в Києві. Вона кричала про вибухи. Потім з новин ми дізналися, що почалася війна. Міша, як і всі ми, був наляканий. Ми просто не розуміли, що нам робити далі.

Ми залишилися у Маріуполі, тому що не мали власної автівки, а інших шляхів евакуації тоді не було. Страшних моментів було дуже багато. Найбільше врізався у пам'ять звук винищувачів і авіабомб, які падали на сусідні будинки.

Нам пощастило знайти місце у підвалі торгівельного коледжу. Саме цей підвал врятував нам життя. Там ми провели два тижні без зв'язку, тепла, медикаментів, майже без їжі та води.

Коли через два тижні нарешті стало можливим вийти на вулицю, ми побачили руїни свого мікрорайону. Це неможливо не лише забути - навіть досі важко усвідомити, що все це сталося з нашим домом і нашим життям.

За психологічною допомогою ми не зверталися, але пережите назавжди залишилося з нами.