Тищенко Таїсія, 8 клас, Красноградський ліцей №1 імені О.І.Копиленка Красноградської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ващенко Людмила Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Двадцять четверте лютого дві тисячі двадцять другого року – страшний день. Сотні ракет полетіли на територію нашої держави, було багато вбитих. Того жахливого ранку батьки не відпустили дітей до школи, не відвели у садочки. Так і не розпочалися пари в університетах та коледжах. Багато хто не дістався роботи.

В той день люди по всій Україні прокинулися від вибухів та страшної новини: почалася війна.

Зранку нас з сестрою розбудила мама. Вона розповіла нам жахливу звістку, яку важко було усвідомити. Годинами гула сирена. На душі було моторошно від невизначеності. Життя змінилося. Навколо цілковита небезпека.

У перші дні ми часто спускалися до підвалу під час тривог. Було дуже лячно. Коли ми сиділи у підвалі, я боялася за своє життя. Страшно було й від того, що можу втратити рідних.

Кілька днів ми не виходили з мамою на вулицю. Потім нарешті пішли прогулятися недалеко від нашого будинку. Я побачила трояндовий кущ і зірвала з нього листочок. Засушила його. Тепер він завжди нагадує мені про ті дні. Час від часу у наше містечко прилітали ракети. Було дуже гучно, тряслися шибки. Коли чуєш той звук, завмирає серце.

Пам’ятаю, ми сиділи на онлайн-уроці, і раптом – прильот. Було чути, як у вчительки перелякано заскавучав домашній собака. Далі усі поспіхом спустилися у підвал.

Одного разу вся наша родина знаходилася вдома. Кожен займався своєю справою – і тут ми почули гул. Він наростав, ставав дуже гучним. Ми живемо на першому поверсі п’ятиповерхівки. Було таке враження, що увесь будинок почало трясти. Трохи далі виявилося, що над нашою домівкою досить низько пролітав реактивний літак. Добре, що наш! Але ж ми не могли бачити його, тому важко було зрозуміти, що це летить, чи залишимося ми живими. Повискакували у коридор. У мене тряслися руки.

Війна – це дуже тяжкі часи, 1000 днів випробування. Рух від відчаю, нерозуміння, безпорадності до усвідомлення, терплячості, надії.

Під час війни можна втратити найдорожче: родину, дім, друзів, здоров’я, життя. Коли ти живеш у таке лихоліття, то набагато сильніше починаєш цінувати мирне життя. Зараз ми усвідомлюємо, що нас є кому захищати. Дуже вдячні нашим військовим. Як можемо стараємося допомагати їм наближати світлий час. Від усієї душі віримо в нашу перемогу!