Климко Кирило, 9 клас, Орільська філія "КЗ "Орільський ліцей Лозівської міської ради Харківської області"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Джура Олена Василівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

«Час рікою пливе» - співається в одній пісні. І дійсно, це так.

Наче тільки недавно ми почули про вторгнення наших російських сусідів, а вже третій рік іде ця війна. Війна, яка забрала тисячі життів, залишила без домівок тисячі людей, без батьків тисячі дітей, спотворила людське світосприйняття…  Я ще дитина, і коли почув перші вибухи, що аж двері відчинилися, чесно, стало дуже страшно і незрозуміло що робити. Усі мої відчуття посилились, стали немов оголений нерв.

Весь час я був напружений і очікував на нові вибухи, навіть вночі. Це надзвичайно виснажливо…

Я бачив, як переживали дорослі - бабуся готувала погріб, як укриття від обстрілів, а мама з кимось розмовляла про те, куди нас з братом вивезти, та заховати в безпечне місце. Ми, звичайно, їхати нікуди не хотіли, бо тут наш дім, наші друзі, рідні місцини, рідна школа, але ж мовчали – розуміли серйозність ситуації. Не розуміли лиш одне – хто має право забирати в нас можливість бачити наше небо і наше сонце?

Всі думали, що війна буде недовго, але вона й досі не закінчилась, і коли їй кінець, ніхто не знає.

Згодом страх у мене відійшов, мабуть тому, що фронт віддалився, нашу Харківщину майже звільнили від рашистів, а може просто звик до моторошних звуків пострілів і вибухів, які чулися здаля. Зараз ми з друзями із захопленням дивимося в небо на військові літаки та гелікоптери, які літають туди-сюди. Я вдячний ЗСУ, що наше селище не дістали великі обстріли і руйнування. Тож, я навіть не можу уявити стан тих людей, які залишились без домівок, кому довелося їхати в невідомість і починати життя спочатку на новому місці: скільки це потрібно сили духу, терпіння і віри в себе.

А ще, серце вилітає з грудей, коли бачиш ті руїни після російських КАБів і ракет, коли від хат залишаються величезні вирви, а люди закривавлені, побиті ридають над загиблими рідними людьми. Не можу до цих пір повірити, що таке може бути у сучасному світі.

Для чого росіяни таке роблять? У мене немає відповіді, крім тієї, що їхній  розум знівечений. І я точно знаю, що у війни жахлива, потворна  зовнішність бридкої істоти. Я хочу, щоб вона назавжди щезла з нашої України і взагалі з усієї Землі. Хочу, щоб був мир, спокій і щасливі діти, які ходять до школи, а не навчаються онлайн, або в укриттях. Хочу аби в нас була можливість жити без повітряних тривог, страху блекауту, моторошних спогадів про цю війну, мати можливість будувати своє щасливе майбутнє та забезпечити гідне життя наступним поколінням.

Я вірю в силу нашого народу і в те, що перемога обов’язково буде за нами. Україна загоїть свої рани, знову розквітне, і здійсняться її мрії про щасливе майбутнє. Нехай буде так!