«Коли ми бігли із сином, я думала лягти. Але щось мені підказувало: «Біжи, Лєна, біжи!»

У мене три шлюби законних було. Від трьох шлюбів різні діти. Паршина Анастасія – це найстарша дочка, їй 18 років. Чаплигін Станіслав – йому 13 років. І Захар’ян Ауріка – їй 5 років.

Нам дуже важко довелося. Пережили голод і холод. Нічим було опалювати. У мене не було ні трісочки, ні дров, нічого. Я зверталася до багатьох організацій, щоб допомогли, або грошима, або дровами. Було таке, що в 14-му році ми навіть перебирали в шафах речі та спалювали, щоб було тепло дітям. Ми спали в 14-15 роках в речах. Я дітей змушувала надягати шапки, курточки.

У 14-му році до нас гуманітарки погано приїжджали сюди. Прорватися було проблематично. Привозили нам хліб машинами. І така ось маленька чорна буханочка хліба, якою можна було цвяхи забивати. За таким ось буханцем хліба ми в черзі стояли.

У нас була дитяча черга і черга пенсіонерів. Пенсіонери просто залазили, не дивилися – діти, не діти. Залазили просто на голову, лізли до цієї машини. Машини перевертали разом із хлібом. Це було жахливо. Нам хліб кидали, як собакам, хто зловить. Ось таке ми пережили.

У мене дитина сиділа у візочку та кричала: «Мамо, я хочу їсти!» Військовий був на машині й кинув нам цю буханку хліба, і мені її просто розірвали. Військові кажуть: «Зачекайте». Я вже зі сльозами почала йти, військовий сказав: «Зачекайте, зараз я спущуся, особисто вам дам». І ось військовий спускається... Три хлібини... Давали на сім’ю дві буханки... Коли військовий нам дав три буханки хліба, я думала, що люди перевернуть просто візочок.

У мене дитина взяла цю буханку хліба і почала просто гризти. Я потім цілісіньку ніч разом із нею не спала, бо в неї так животик надувся, і вона дуже плакала. Ні ліків, нічого не було. Це було проблематично.

У нас не було соцвиплат півроку, навіть більше. Півроку ми сиділи без світла. Свічки з гуманітарної допомоги теж – було таке ж, як із хлібом. Було проблематично отримати свічки. Давали по 3, по 5 свічок. Скажена черга була. Коли отримували, коли не отримували.

Коли не було світла, у нас були чорні шторки, гардини – все це було чорне, бо гніти ми робили – ватку згортали і давали олії.

Обстріли ми пережили. Я потрапляла неодноразово. Ходила за харчуванням – нам як багатодітним давали від заводу. Харчування містило: суп, якась січка, якась кашка, котлетка й компот. Ми ходили разом зі старшою донькою, Анастасією. Потрапляли неодноразово під міни ці.

9-поверхові будівлі, 5-поверхові будівлі... Ці всі влучання. Ми ховалися в під’їзд, всі бігли туди. Народ не дивиться, що там дитина, мама з візочком. Ось таке божевілля ми пережили.

Потрапляли разом із сином Стасиком під обстріл. Ми поки додому бігли, я втратила голос... У мене два тижні не було голосу взагалі. У мене посічені груди, живіт і ноги. Штани посічені. Точно так же ж у мого сина.

Коли ми бігли із сином, я думала лягти. Але щось мені підказувало: «Біжи, Лєна, біжи!». І я синові кричала. І ось ми біжимо і біля нас просто снаряди... Вони гарячі. Вони футболку, ноги, це все порізали. Або відчуваєш, що біля обличчя гаряче, це все. Я кричала до такої міри синові, щоб він біг, а він зупиняється: «Мамо, я без тебе не побіжу». Я йому кричала «Сину, біжи!» І після цього я втратила на два тижні голос.

Після цього обстрілу в мене щось затиснуло в нервах у хребті. Обстежитися не обстежуюся, тому що проблематично з грошима.

Раніше, якщо не вистачає солі чи хліба, ти пішов попросив у сусіда – будь ласка. Зараз навіть цього ніхто не дасть: ні солі, ні крупинки хліба, нічого... У мене є такі подруги, у яких теж проблематично з грошима. Є у мене можливість – я дам. Я така людина, що я не багата, я проста.

У мене тільки дитячі виплати та пенсія по втраті годувальника. Перший мій чоловік помер. По втраті годувальника дочка Анастасія отримує пенсію. Зараз вона вже на третьому курсі училища. Вона у мене електрогазозварник, плюс слюсар ремонту машин. Я хотіла, щоб вона була, як я, кухарем-кондитером. Але вона не хотіла їхати, не хотіла нас кидати. Вона бачила, що ми пережили в 14-15-й роки, особливо у 2014-й рік... Це був взагалі жах, жах, жах, голод.

Просто уявіть собі. Ми добре одягнені, хороший візочок. І я ходила разом з дітьми до церкви просити милостиню. Кулі літають, жах, свистять міни. Вибухають снаряди. Ми йшли до церкви. Мене батьки виховали так: я ніколи не полізу в чужий город, я ніколи цього не зроблю. Для мене це гріх. Я ніколи не зроблю, щоб піти десь щось поцупити.

Я посадила маленьку дитину у візочок, інші мої діти – з боків, і ми ходили до церкви. Там батюшка сказав: «Пройдіть по цій вулиці, тут люди вам допоможуть». Ми пішли. Нам давали дрібну картоплю з такими шаленими паростками, великий пакет.

Дитині яблуко дали. Якби ви тільки бачили, коли діти голодні і коли вони це яблуко, цю грушу, цей шматочок хліба їли... Нам одрізала бабуся шматочок хліба в довжину. І я їм ділю його на трьох, а вони: «Ні, мамо, і тобі треба». Я їм віддаю, а вони... Навіть найменшенька відламує: «Мамо, ну, їж».

Сподіваємося, щоб це все швидко закінчилося. Авдіївка залишилася Авдіївкою. Мрія – щоб усе повернулося, щоб ми влаштувалися на роботу за своєю спеціальністю, щоб діти ходили під мирним небом. Щоб усе налагоджувалося.