«Таким я не уявляла своє майбутнє, що буду виховувати дітей під час обстрілів...»

Майя Гоменко переїхала із сином в Новолуганське за рік до початку збройного конфлікту на Донбасі й одразу закохалася в селище. Їй здавалося, що це ідеальне місце для життя. А потім почалися обстріли...

-          Приїхала я з Вінницької області до подружки в гості. Так і залишилася тут. Вийшла заміж, народила дитину. У мене був старший син, я мати-одиначка на нього, так і залишилася, живу, не кину ж сім’ю.

У 13-му році це Було, хороші перші враження були, і робота зразу з’явилася, влаштувалася на роботу я, все Було нормально, тиша та спокій. Тоді почалася війна.

Дуже змінила вона селище, і нас змінила війна, тому що тепер я не впевнена в завтрашньому дні, не знаю, що буде, на що сподіватися. Встанеш ти вранці чи не встанеш? Хочеться ж і нормального життя...

Дитину пускаєш у школу, то ж боїшся, тому що страшно – обстріли. Було ж таке, що діти в школі – ідуть обстріли, у нас у школі й вікна повилітали, так само в садочку – повилітали всі.

 Старший син розуміє, дуже відбилося на ньому, зразу найменший звук обстрілу - він уже боїться, біжить у ванну, ховається. Страшно було, страшно.

Сподівалися, що виїдемо, але так вийшло, що не у вихали ми, не можу покинути свою сім’ю, маму з бабусею, так і залишилися тут. До своєї сестри хотіла їхати туди, у Вінницьку область, назад повернутися, але поки не виходить.

Де жити – це в першу чергу труднощі, щоб переїхати. Щоб виїжджати, потрібна опора під ногами якась, житло повинно бути. Зразу й робота щоб знайшлася. Це ж як приїхати ні з того ні з сього, і на що жити з двома дітьми й чоловіком? Це ж все ж треба якось вирішувати, а роботу зараз важко знайти. Поки є робота в селищі, то й будемо тут.

Таким я не уявляла своє майбутнє, що я буду виховувати своїх дітей під час обстрілів. Завжди хотілося своїм дітям спокійного нормального життя. Щоб вони не бачили цієї війни, цих обстрілів. Щоб із психікою дитини було все добре, щоб дитина з кожного шереху не бігла, на ховалася. Такого життя я не уявляла ні собі, ні дітям. Так вийшло.

Так і справляємося. Щось тато мій поможе, щось чоловіка мама допоможе нам. Свій город маємо. Це вже легше, виростили, то й маємо.

Живемо на зарплату чоловіка, тому що на дитячі виплати не проживеш, так як мати-одиначка, я взагалі отримую 21 гривню. На 21 гривню можна прогодувати дитину?

До цього неможливо звикнути, ти постійно в напрузі за своїх дітей, тому що, не дай Бог, щось станеться.

Мрію, щоб не було війни, щоб припинилась війна, щоб налагодилося все, щоб вже Україна стала Україною, і ніхто нічого не міняв. Нехай залишається все на своїх місцях, тому що дуже багато людей страждає. Скільки дітей сиротами залишилося через що? Через війну.