Війна принесла нашій родині багато важких випробувань. 6 березня нам довелося тікати під стріляниною. Після пережитого у доньки стався нервовий зрив, вона почала уникати спілкування, з'явилися сильні емоційні зриви. Дитина проходила лікування у Львові, а навчання довелося продовжувати онлайн вже в іншому місті.

Про початок війни ми дізналися зі шкільної групи, де написали, що навчання не буде через війну. Незабаром почали обстрілювати Гостомель та Бучу. Ми постійно бігали ховатися у підпілля. Спочатку від вибухів повилітало скло у вікнах, потім почали горіти сусідні будинки. Одного разу прибігли військові, взяли мою перелякану доньку на руки і понесли її до бомбосховища.

Доньці я сказала прямо, що почалася війна. Приховувати те, що відбувалося навколо, вже було неможливо.

Найстрашнішим став момент нашої евакуації з Ірпеня. Нас вивозили міжнародні кореспонденти, і довелося добиратися через Ірпінський міст під обстрілами. Ми тікали, не знаючи, чи зможемо безпечно вибратися.

Наслідки пережитого залишаються з дитиною й досі. Ми звертаємося до психологів, пройшли вже декілька програм та заходів. Але донька все ще дуже нервова, їй складно контролювати емоції, вона часто плаче. Під час повітряної тривоги іноді говорить: "Я не хочу помирати".

У найважчий період нам дуже допомагали люди. Волонтери власним коштом купували їжу, годували нас і приносили медикаменти. Дитину безкоштовно лікували в інституті, а священник дав гроші на необхідні ліки.

Під час сильних обстрілів, коли ми перебували у Народному домі, донька була дуже налякана. Щоб хоч трохи її заспокоїти, їй подарували м'які іграшки. Вони залишилися нагадуванням про людей, які підтримали дитину у страшний момент.