Бунченко Анастасія, учениця 9 класу Красноградського ліцею № 5 Красноградської міської ради Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ягубова Світлана Сергіївна

Війна. Моя історія

Життя. Це слово у кожного асоціюється по-різному. Це дар, покарання, сила або етап. Але найчастіше людина, почувши це слово, думає про моменти, які принесли їй радість чи горе, любов чи страждання. Воно непередбачуване, воно як стежка з крутими поворотами, підйомами та спусками, і ти маєш долати ці гори чи ущелини заради свого майбутнього.

То ось і в нашому житті, на нашій стежці зустрівся обвал, момент переродження, інша дорога.

Мирно спавши у своєму ліжку, не відчуваючи ніякої тривоги, я сподівалася, що настане завтра і я піду до школи. Думала, як відбуду там цілий день і повернуся додому, відпочину. Ввечері прийдутьдрузі, ми посидимо у гарній атмосфері, у веселій компанії та настане субота. Але цього не сталося. Прокинувшись зранку і не розуміючи чому мене не розбудили, я підвелася й пішла на кухню і побачила, що мати в сльозах. Вона говорила телефоном, навіть не пам’ятаю з ким, і плакала.

Я сильно злякалася і почала питати, що сталося, а вона відповіла… Війна. Всередині мене наче щось поїдало, я не розуміла, що відбувається.

Я почувала себе кинутою і безпомічною, але показувала мамі, що все буде добре. Саме тоді, коли я дізналася хто на нас напав, я усвідомила, що війна тривала з 2014 року, а це було повномасштабне вторгнення. Було страшно, ми одяглися та пішли на вулицю, де зима віяла холодом і сирістю. Мама сиділа заплакана і говорила з подругою, яка жила за кордоном. Вона хвилювалася за нас і пропонувала зібрати «гуманітарку», щоб допомогти нам.

Тато дивився новини, сестра сиділа поряд з мамою, а я думала, що робитиму, якщо на нас нападуть. Коли літали літаки та були повітряні тривоги, ми ховалися у підвалі. Але я допомагала татові робити коктейлі Молотова. Було дуже холодно і мокро. З голови не виходили думки.

А що буде завтра? Чи не доберуться вони до нас? Як захиститися? Подальші дні ми навіть спали в одязі, щоб зібратися і сховатися в укритті. Пізніше зібрали тривожну валізу. Цей день для мене і для моєї родини означав зміну. Зміну мислення, зміну національної свідомості та зміну поглядів на життя. Ті, кого ми вважали «друзями», можуть ударити в спину.

Після усвідомлення, що на нашу країну здійснили повномасштабне вторгнення, наше життя змінилося. Ми все частіше заготовлювали консерви на зиму, бо боялися  що нічого буде їсти. Також в традиції увійшло навідування родичів і друзів, проводити з ними якомога більше часу. Це навчило нас цінувати час з ними.

Але це лише одна сторона медалі. Разом із цим, багато хто з нас почав боятися гучних звуків. Коли швидко їхала машина, летів літак, гримів грім, всі одразу насторожувалися і починали дивитися новини. Навіть коли я чую гучний звук, то я не лякаюся, але тіло саме по собі  починає трястись.

Також багато хто з нас почав спілкуватися зі своїми родичами з країни агресора, аби пробудити здоровий глузд у них. Так сталося і в моїй сім’ї. Вони розуміли, що війна це погано, але не до кінця. Вони казали, що все скоро пройде, що допоможуть нам, заберуть до себе, підтримають. Та в той момент всі чудово розуміли, що тут вже нічого не зміниш.

Розмовляючи з ними, я стримувала злість і намагалася бути ввічливою, щоб не сказати, що я думаю. Чому моя мати плаче? Чому моя родина боїться і не може розраховувати на завтра? За що? За що вмирають мої люди? Чому я боюсь, коли летить літак? Це все мене дуже розчаровує. І зараз я хочу, щоб у майбутньому Україна була сильною і незалежною державою. А яка ваша історія?