Ковалик Оксана, учениця 8 класу Ліцею Новобузької міської ради Миколаївської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Королькова Світлана Валентинівна

Війна. Моя історія

Я стала по-іншому сприймати звучання Гімну. Колись, ще перед 24 лютого, я, як і майже всі гімназисти просто "відстоювала" ці хвилини, не вкладаючи в слова особливого змісту. Але після повномасштабного вторгнення слова" душу й тіло ми положим за нашу свободу" для мене звучать як наказ, як заповіт від тих, кого вже нема. Натрапивши на мамин щоденник війни, захотілося донести усім-усім дітям на Землі: цінуйте мир і бережіть свободу, бо за це віддають життя найкращі Воїни України.

 24.02.2022. Розбудила мама раніше ніж зазвичай. Тато розгублено пив каву. Мама не пила каву, а складала список ліків, які мали закупити в місті. Список був набагато довший, ніж до сьогодні. "Для поранених знадобиться". Під жахливо виючі звуки чи то літаків, чи то ракет доїхали до Нового Бугу.

За півтори години в чергах не зустріла на обличчях оточуючих жодної посмішки. Віднині слово "війна" міцно увійшло в спілкування в моїй родині. Я уявляю війну старою тіткою, що ніколи не усміхається, і всі, хто спілкуються з нею, стають пораненими. 25.02.2022 Сьогодні татко поїхав у Баштанку. Не бачила ніколи від нього такої ніжності до мами й до лежачої бабусі." Хлопці йдуть і мені треба. Хто, як не ми? Помагай мамі"- все, що сказав. Мені реально страшно уявити, що він не прийде.

Мама завантажує себе роботою по дому, а у мене навпаки: навчання немає, купа вільного часу, але чогось зовсім не радуюсь. Швидко, без зайвого шуму, поїхав на війну сусід- Настин тато. От їй, певно, набагато тяжче, він всього кілька років, як повернувся з АТО. До образу війни додалася думка, що ця стара тітка, назавжди забирає з дому чоловіків.

27.02.2022. Уперше за 24 роки не святкуємо день народження старшої сестри. Удома з'явилася зброя (таткові видали у військкоматі). Кажуть, що Херсон в окупації, а в Асканії-Новій, куди ми торік їздили на екскурсію, повбивали тварин. Виявляється, війна ще й пожирає беззахисних лам, страусів, зебр, антилоп, диких коней... У родині з'явилася нова спільна справа - випікання пиріжків для госпіталя.

До речі, відволікає від думок про татка, який у нічній варті. Чула вибухи, але спочатку думала, що це грім. Готуємо місце в погребі. Можливо, ніч доведеться провести саме там.

04.03.2022 Сьогодні вперше зустрілася з "біженцями", як их назвала мама. До зустрічі з ними уявляла, що це - особи, які завжди кудись біжать. Але, побачивши, трьох зляканих людей і білу стрічку на антені автомобіля, зрозуміла: це така ж родина, як і ми, просто на даний момент без дому, без улюбленої ковдри, без кішки, що залишилася там, під обстрілами.

Ти, війна, ще й ненажера! Мало тобі чоловіків і тварин, ти насмілилась відбирати в людей рідні домівки і те, що вони туди вкладали.

 05.03.2022. Не можу нормально спати у верхньому одязі. То слухаю тихі розмови батьків крізь напівсон, то під вибухи швидко спускаємося в погріб. Через сусіднє село промчала колона російських танків, 53 одиниці, як сказала мамі сусідка. Лінію фронту я уявляла червоною смугою на карті, а вона простягнулася танковою колоною за 7 кілометрів від нашого дому.

Не люблю слово "евакуація", бо доведеться залишити на призволяще домашніх тварин.

 17.03.2022. Прощаємось з нашими "біженцями". Еріка, тітка Яна і дядько Сашко їдуть далі, на захід України. Шкода, адже ми ледве встигли потоваришувати і вперше прогулятися селом, бо вона насмілилася лишити ненадовго маму. Моя мама вперше заплакала, бо з інтернету дізналася про загибель її колишнього учня в оточеному Маріуполі на Азовсталі.

Цій клятій війні все мало, вона вже гребе клешнями цілі міста й гонить людей у світи.

07.04.2022. Уперше побачила солдатів ЗСУ зблизька. Було спочатку страшнувато, та мама сказала, що вони з'явились у селі у велике свято Благовіщення, а це гарний знак. Мамина випічка знайшла своїх адресатів - я в якості " посильного" з кошиком у руках мадрую до " хлопчиків"( їх так лагідно називає мама в розмовах). Виявляється, Янголи-Охоронці можуть носити військову форму! Тепер спати дійсно стало спокійніше.

23.04.2022. Ніколи ще не пекли стільки багато пасок! Крім того, тітки з села позносили й свої. "Для хлопчиків, бо хто ж їм напече"- ця моя всюдисуща мама ніяк не вмогониться. Знаєте, а можна бути єдиною цілою родиною - село й солдати. Ми навіть не знаємо, хто звідки є, але посміхаємось, ніби жили поряд сто років, і слова "Христос воскрес!" радісно звучать серед близьких.

 09.05.2022. Ми звикаємо до війни. "Це добре,"- каже татко. -"Це страшно,"- каже мама. Таткові довелося здати зброю, отже, він не вбивав нікого - це добре. Мама між роботою та телефонними дзвінками сестрі в Київ та бабусі в Житомир майже не говорить з нами - це страшно. Війна своєрідно поєднала непоєднуване - добре й страшне.

25.05.2022. Сьогодні завершився навчальний рік, і я вже семикласниця. Згодом я піду до іншої школи. Таке відчуття, ніби я щось загубила. У моєму житті не вистачає якихось днів. О, жах! Ця війна украла мою весну!

Я не гуляла по степу, бо літають літаки й ракети. Я не ходила на пікнік з однокласниками, бо діє комендантська година. Я ще не знаю пахощів тихого весняного вечора, але знаю правило "двох стін". Ми не збираємо кошик для пікніка, але в нас на поготові "тривожний рюкзак". Я ще не чула співу пташок, але чую сигнали повітряної тривоги. Я ніколи не поверну цю втрачену весну. Я не пробачу тобі, війна.