Валентина Калашнікова важко працювала на шахті усе життя, навіть на пенсії жінці не судилося жити спокійно. На долю тендітної працьовитої мешканки Донбасу випало забагато випробувань: єдиний син загинув у шахті, три роки тому пішов з життя і чоловік. Після пережитих стресів Валентина Андріївна втратила зір, а компанію у напівзруйнованому поселенні їй складають кіт і старші за неї бабусі.

Я все життя прожила у Новотошківському. Було нелегко, на шахті працювали, великого достатку не мали, але й такої біди, як прийшла, не було.

У мене син загинув у шахті, й дідуся мого вже три роки як немає. Я одна залишилася з котом. У мене діагностували катаракту, то ж я нічого не бачу, а операцію сказали, що робити не можна, бо можу не пережити.

Якось, як почали стріляти, у наш триповерховий будинок влучив снаряд, то вікна повилітали на раз. Господи, я думала, не виживу. Коли будинок горів, думала, що то вже кінець світу. Тоді й сарай згорів, все погоріло. Я навіть не знала, що таке може бути. Багато такого пережила, що і ворогу не побажаю.

Коли будинок горів, думала, що то уже кінець світу

Весь час у підвалах сиділа. Вилізеш на хвилину – знову бомблять, снаряди летять, все страшне. Ой, я рада, що зараз, хоч і стріляють, проте зрідка. Та все одно на чеку, вже й страшно бігти у підвал.

Зараз у житті немає радості. З сусідів залишились ще двоє: одній жінці 90-й пішов, другій 87 років. А хочу я миру і спокою.