Емілія Дмитрівна застала дитиною Другу світову війну і думала, що ні бомбардування, ні сидіння в підвалі їй пережити більше не доведеться. Однак в похилому віці вона залишилася без рідних у напівзруйнованому селищі, яке в 1960-і будувала власними руками.
Сюди я приїхала в 1958-му вступати в училище після закінчення школи. Коли закінчила училище, нас цілою групою привезли в Новотошківське селище, тут стояв гуртожиток дерев’яний. Так я застрягла тут, будувала все це селище, в 1960-му його здали. Я вийшла заміж, а через рік ми отримали квартиру. Відтоді нікуди не виїжджала.
Спочатку працювала на будівництві, а коли народилася дитина, закінчила курси і перейшла вихователем в дитячий садок. Садки саме тоді були переповнені, дітей було багато.
Було непогано, школу близько збудували. У віконце дивишся, поки дитина до школи дійде. І все було так компактно, поруч. Зараз же все розбите. Але школа, правда, ще є.
Я пам’ятаю ще Другу світову війну. Тоді нас дітьми тягали, як цуциків, підвалами. У мами було нас троє, так вона наймолодшого малюка залишала, закутуючи в ковдри і прикриваючи подушками, мене на руки хапала, а брат за поділ спідниці її тягнувся, і бігла ховатися. А в підвалі світло тільки між плитами перекриття світиться, ми один одного не бачили, пил стовпом, діти плачуть. Я цю тему не можу навіть повторювати. Не думала, що доведеться пережити таке знову.
У наш будинок теж снаряд потрапив, дах пошкодив. Зараз його відновили, а вікна ми самі поміняли, поки ще дідусь мій живий був. І двері, і батареї самі змінили.
Діти повиїжджали. У мене одна донька в Кіровську жила, вчителькою працювала. Коли там почалася війна, вона втекла. А друга в Луганську жила, на квартирі. Вона закінчила факультет дошкільної освіти, а до війни в місцевій бібліотеці працювала. І ось розбіглися, де тепер живуть, навіть не знаю, я їх давно не бачу.
Я в 36-квартирному будинку живу. У першому під’їзді дві сім’ї залишилися, в нашому під’їзді дві і в третьому стільки ж. Всього шість сімей. Так і живемо.
.png "Імена")
