Олександра Олексіївна згадує, як процвітала рідна Трьохізбенка, від якої зараз залишилися лише руїни. Незважаючи на всі мінливості долі вона ні на що не скаржиться. У найважчі періоди від голоду врятувала гуманітарна допомога, а тепер усе необхідне вирощують з чоловіком на городі.
До війни було дуже хороше життя. Я майже 40 років пропрацювала, останнім часом начальником консервного цеху. Пенсію, правда, маленьку отримую. Ми в Луганськ їздили, у нас усі родичі та їхні діти там жили, навчалися, все розвивалося.
У місцевій школі 750 дітей навчалося, а зараз тільки 50. І 6000 населення було, зараз хоч би тисяча набралася. Тепер нас відірвали від усього. Ми знаходимося на межі, всього за 200 метрів від лінії розмежування.
Рінат Ахметов нам дуже допомагав, не дав померти людям тоді. Фінансовий стан, звичайно, похитнувся. Ну нічого, ми не голодуємо. У нас город є, ми вирощуємо помідорчики, огірочки, усе собі закриваємо. А на хліб нам поки пенсію дають. Звичайно, багато чого ми не купуємо, у нас будинок пробило, але так і не відновили поки.
Мрію, щоб ми швидше були всі разом, як раніше. Адже було багато друзів, знайомих. Я багато бувала в Івано-Франківську, у Львові та за кордоном. Ніколи у нас непорозумінь не було; як зручно, так і розмовляли, ніхто мені ніколи не тикав, я місяцями там була, і у відрядженні була. Я вже й не знаю, що вийшло, адже ми всі – мирні.
.png "Імена")
