Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 803
Ганна Вікторівна Лашкевич
вік: 66
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
«Коли зустрічаємося, говоримо: «До зустрічі в Пісках»

В результаті бойових дій на Донбасі свої будинки змушені були покинути близько мільйона мирних жителів. Мешканка Пісок Анна Лашкевич переїхала з рідними в Покровськ. Коли бігли, молодшому онукові, Денисці, було лише два місяці, він ровесник війни.

Перед фатальними подіями Анна Вікторівна втратила чоловіка, а взимку 2015 – молодшого сина Максима. Із Пісок він не виїжджав до останнього. Сподівався зберегти майно, допомагав сусідам. Серце Максима зупинилося на 31 році життя. Анна живе мрією про те, що настане мир, і вона повернеться в рідне селище

Ми всі хочемо повернутися додому. Були розмови про те, що Піски не відновлять. Ми відновимо. Тільки дайте нам повернутися туди, щоб ми могли повернутися, зустрітися, хто залишиться. Коли ми зустрічаємося, говоримо: «До зустрічі в Пісках».

Піски почали обстрілювати 18 липня 2015 о 7 годині ранку. Ми ще п’ять діб були там. А потім навіть не знали, що була примусова, так скажемо, евакуація центру Пісок у бік Донецька. Так як ми живемо на околиці Пісок вже під Ізмайлівкою, то на машині сестри ми вибиралися на цей бік уже під обстрілами, під мінометним обстрілом. Будинки буквально злітали. Почався обстріл по вулиці Степовій, де ми жили. Садок, школа і багатоповерхові будинки – восьмий і дев’ятий будинок.

Коли зустрічаємося, говоримо: «До зустрічі в Пісках

Ми виїхали в Красноармійськ 3 серпня. Менший, Максим, 83-го року народження. Йому 25 грудня виповнився 31 рік. Він до 13 листопада 2014 року було тут із нами. Я його провела, посадила. Ходить маршрутка Красноармійськ – Ізмайлівка. Один рейс на день. Я його посадила на автобус. Кажу: «Синку, залишайся тут». Він каже: «Мамо, поїду, може, спробую щось врятувати».

Потім він зателефонував мені, каже: «Мамо, там у людей розбиті будинки по вулиці Степовій. Можна я пущу?» Там жили шість жінок, вони йому їсти варили.

Воду перебили в перший же день, 18 липня. Газу та світла досі в Пісках немає. Колодязь дуже далеко по вулиці. Він ховав і померлих наших, пісківських жителів. Телефоную, говорить: «Мамо, то той помер, то той помер». Ховали просто в будинках. У саду рили яму, він копав.

Син помер 7 січня. Я ще з ним розмовляла ввечері. І ми домовлялися так: о 9 ранку він виходить на зв’язок, виходить на другий поверх будинку – там, у сусіда, двоповерховий будинок, тому що зв’язку не було. Ми з ним виходимо на зв’язок: «Мамо, я живий». Сьомого числа він цілий день мені телефонував: «Мамо, давай поговоримо». А восьмого вже вранці мені зателефонували: «Максима немає». Просто зупинилося серце уві сні, і все. Зупинка серця.

Коли зустрічаємося, говоримо: «До зустрічі в Пісках

А перед цим 7 січня було 40 днів, як розірвало снарядом його друга, Сергійка Діканова. І він його ховав. Не витримало серце просто.

Війна – це жах непередаваний. Я ходила по вулиці і домовлялася з людьми: давайте запасемося водою, відрами, шлангами. Ми провели воду за рік до цього. У нас води ніколи не було по вулиці Степовій. Ми за свої гроші провели воду. Я кажу: «Будемо заливати пожежі». У моєму уявленні було, що почнуть стріляти, десь щось буде горіти – і ми будемо гасити. Коли нас лупанули «Градами» і мінами, один снаряд – і будинку немає. Гасити нічого було.

У підвалах, бігали. Потім знайшлася машина, ми виїхали сюди, у місто Красноармійськ. У жахливому стані приїхали. У нас тут далекі родичі є. Зателефонували, запитали, де можна зупинитися. Нам сказали: будинок навпроти. Пішли подивилися. Там ні меблів, нічого. Абсолютно не пристосований будинок. А у нас двоє дітей на руках. Денису не було і двох місяців... Іллюші п’ять років було.

Вийшла сусідочка, каже, що ви, хто ви, звідки, що за люди. Каже: «Зараз ми вирішимо питання. Туди вам не треба, там абсолютно порожній будинок». Небайдужі люди. Досі ми з ними дружимо. Вони нам допомагають у всьому абсолютно. Вона знайшла господиню іншого будинку, який стояв занедбаний. Поїхали, взяли машину, ключі, і з тих пір ми тут проживаємо.

Люди йшли до нас, просто стукали, заходили, абсолютно чужі люди, запитували, у чому є потреба. Побачили діток – принесли нам і манеж, і ковдру, і посуд. Хто подушку, хто дитячу ковдру, хто крісло приніс. Сусід телевізор дав, яким ми користуємося дотепер. У мене сумка з документами була тільки із собою, чоловік Рома в шльопанцях, в шортах і в майці. І діти з пляшкою й пустушкою.

Пенсія йшла на купівлю вугілля, дров, оплату комунальних, плату за будинок. І все. Жити практично не було на що. Були часи, що хліба не було за що купити. Зі згущеного молока, отриманого як гуманітарна допомога, варили Денису їжу. Він у нас штучник із першого дня. Жодного дня він мами не знав. Варили кашу Денису, водою розбавляли манку і варили кашу. На пляшку наш Денис каже «мама». «Мама» вигодувала. Обіймає цю пляшечку, витирає її серветкою. «Це моя мама», – каже.

Гуманітарна допомога – це дійсно були для нас набори виживання. І ми виживали на них, тому що, хоча ми і не були переселенцями до березня, нас почали реєструвати, жителів селища Піски, тільки 2 березня 2015 року, коли вийшов указ, що ми увійшли в зону АТО. А всю осінь 14-го і зиму 2015 року, ми виживали буквально на цих наборах виживання.

Коли йшли машини на Донецьк за допомогою, це було відчуття невимовної гордості, що така людина існує, і дай йому Бог здоров’я, і всього самого найкращого. Нас мільйони. У нього вистачає серця, доброти, грошей. Це величезні гроші, це величезна широта його душі.

Ми всі хочемо миру. Наших багато дуже померло тут, в Красноармійську, і в Димитровому, і у Волновасі, і в Кураховому, у Селідовому. Ми ховаємо, ховаємо. Але ми всі хочемо миру. Ми всі хочемо повернутися додому. Були розмови про те, що Піски не відновлять. Ми відновимо. Тільки дайте нам повернутися туди, щоб ми могли повернутися, зустрітися, хто залишиться. Коли ми зустрічаємося, говоримо: «До зустрічі в Пісках».

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій