Піски почали обстрілювати 18 липня 2015 о 7 годині ранку. Ми ще п’ять діб були там. А потім навіть не знали, що була примусова, так скажемо, евакуація центру Пісок у бік Донецька. Так як ми живемо на околиці Пісок вже під Ізмайлівкою, то на машині сестри ми вибиралися на цей бік уже під обстрілами, під мінометним обстрілом. Будинки буквально злітали. Почався обстріл по вулиці Степовій, де ми жили. Садок, школа і багатоповерхові будинки – восьмий і дев’ятий будинок.

Ми виїхали в Красноармійськ 3 серпня. Менший, Максим, 83-го року народження. Йому 25 грудня виповнився 31 рік. Він до 13 листопада 2014 року було тут із нами. Я його провела, посадила. Ходить маршрутка Красноармійськ – Ізмайлівка. Один рейс на день. Я його посадила на автобус. Кажу: «Синку, залишайся тут». Він каже: «Мамо, поїду, може, спробую щось врятувати».

Потім він зателефонував мені, каже: «Мамо, там у людей розбиті будинки по вулиці Степовій. Можна я пущу?» Там жили шість жінок, вони йому їсти варили.

Син помер 7 січня. Я ще з ним розмовляла ввечері. І ми домовлялися так: о 9 ранку він виходить на зв’язок, виходить на другий поверх будинку – там, у сусіда, двоповерховий будинок, тому що зв’язку не було. Ми з ним виходимо на зв’язок: «Мамо, я живий». Сьомого числа він цілий день мені телефонував: «Мамо, давай поговоримо». А восьмого вже вранці мені зателефонували: «Максима немає». Просто зупинилося серце уві сні, і все. Зупинка серця.

А перед цим 7 січня було 40 днів, як розірвало снарядом його друга, Сергійка Діканова. І він його ховав. Не витримало серце просто.

Війна – це жах непередаваний. Я ходила по вулиці і домовлялася з людьми: давайте запасемося водою, відрами, шлангами. Ми провели воду за рік до цього. У нас води ніколи не було по вулиці Степовій. Ми за свої гроші провели воду. Я кажу: «Будемо заливати пожежі». У моєму уявленні було, що почнуть стріляти, десь щось буде горіти – і ми будемо гасити. Коли нас лупанули «Градами» і мінами, один снаряд – і будинку немає. Гасити нічого було.

У підвалах, бігали. Потім знайшлася машина, ми виїхали сюди, у місто Красноармійськ. У жахливому стані приїхали. У нас тут далекі родичі є. Зателефонували, запитали, де можна зупинитися. Нам сказали: будинок навпроти. Пішли подивилися. Там ні меблів, нічого. Абсолютно не пристосований будинок. А у нас двоє дітей на руках. Денису не було і двох місяців... Іллюші п’ять років було.

Вийшла сусідочка, каже, що ви, хто ви, звідки, що за люди. Каже: «Зараз ми вирішимо питання. Туди вам не треба, там абсолютно порожній будинок». Небайдужі люди. Досі ми з ними дружимо. Вони нам допомагають у всьому абсолютно. Вона знайшла господиню іншого будинку, який стояв занедбаний. Поїхали, взяли машину, ключі, і з тих пір ми тут проживаємо.

Пенсія йшла на купівлю вугілля, дров, оплату комунальних, плату за будинок. І все. Жити практично не було на що. Були часи, що хліба не було за що купити. Зі згущеного молока, отриманого як гуманітарна допомога, варили Денису їжу. Він у нас штучник із першого дня. Жодного дня він мами не знав. Варили кашу Денису, водою розбавляли манку і варили кашу. На пляшку наш Денис каже «мама». «Мама» вигодувала. Обіймає цю пляшечку, витирає її серветкою. «Це моя мама», – каже.

Гуманітарна допомога – це дійсно були для нас набори виживання. І ми виживали на них, тому що, хоча ми і не були переселенцями до березня, нас почали реєструвати, жителів селища Піски, тільки 2 березня 2015 року, коли вийшов указ, що ми увійшли в зону АТО. А всю осінь 14-го і зиму 2015 року, ми виживали буквально на цих наборах виживання.

Коли йшли машини на Донецьк за допомогою, це було відчуття невимовної гордості, що така людина існує, і дай йому Бог здоров’я, і всього самого найкращого. Нас мільйони. У нього вистачає серця, доброти, грошей. Це величезні гроші, це величезна широта його душі.