«Миру чекаємо ми кожної секунди»

Ох, війна, війна, війна,

Що ж ти наробила?

Із мене, здорової баби,

Ти каліку зробила.

Нога в мене поламана, тазостегновий суглоб зі зміщенням. Я поки дійду, собак погодую, приходжу мокра вся. Якось сили немає. Я не бачу на око. Було стрільбище, а я була на городі. Куди діватися? Я впала. Може, я наколола, може, поруч, метрів п’ять розірвалася міна, може, від пилу цього так вийшло.

Грім, заспокойся, синку. Півроку йому було, він захворів на менінгіт. І де я тільки не була з ним. І путівку діставала. Йому 53 роки. Я ні на одну секунду, ні на одну хвилину його не кидала. Важко, але мені ж нікуди діватися. Куди я подіну його? Я – мати.

Я не знаю, що з моїм будинком. Він розбитий, спалений. У мене корову вбили, курей та індиків повбивали. І ми коли йшли, у нас усі надвірні споруди були спалені. Із кухні ми з ним ледве-ледве встигли вийти.

В один будинок нас поселили, а там приїхали господарі і сказали: забирайтеся. А куди мені подітися? Мені нікуди їхати. Куди я поїду? Мені 78 років, я стара і він інвалід першої групи, не розмовляє, погано чує і до того ж напади епілепсії. Моторошно, страшно, боляче, дуже боляче.

Я на тачці на своїй їздила і шукала вугілля по домівках. Будинки розбиті, сараї розбиті, де-не-де залишається вугілля. Ось я і збирала.

Це, слава Богу, що хоч дах над головою є і тепло. Я розтопила – ось і тепленько. І сусіди дуже добрі, хороші люди. Якщо мені дуже тяжко на душі, я йду до них і з ними поговорю, і мені якось легше стає.

Чекаємо миру, миру чекаємо ми кожної секунди, кожної хвилини.