Ніхто навіть не міг подумати, що може таке статися. У нас було село. Люди всі працювали, усі посміхалися. Все було чудово. Вибілені всі бордюри по всьому селу, вікна, будинки, ну все прекрасно.
Зараз закриті щитами, шибок немає. Зруйнована в нас зимова кухня цілком. Перше влучання було на початку жовтня 2015-го, влучили в дах.
А потім з кожним обстрілом села поступово руйнувалися або вікна, або дах. Немає літньої кухні, підвалу, гаража і в результаті зимової кухні теж.
Ми залишилися без нічого.
Це дуже страшно. Коли ти прагнув до чогось кращого, і в результаті в тебе нічого немає. Це нагадує 41-й рік. Коли несподівано починаються обстріли, міни, свисти, коли плачуть діти, коли треба їх кудись приховати від цього всього, та й коли лякаються діти. Це дуже страшно. Коли зруйнований будинок і ніде жити, якось страшно.
Переживання кожного дня. Я йшла на роботу – вони все переживали, тому що під обстрілами ми лежали. Навіть коли з дитиною ходили, ми лежали під парканом. Перестрілка минала – ми йшли далі. Кожного дня щось трапляється.
Із чоловіком стався інфаркт і інсульт. Не змогли врятувати. Дитина поїхала, привезли швидку. У них не працював на той момент їх транспорт. Це був початок на сьому ранку. Він закричав: «Оля, мені дуже погано». Я підбігла до нього. Він мені каже: «Я не відчуваю руку, ліву сторону всю і пече сильно голова». Перше, що я змогла зробити, це намочити холодною водою рушник, покласти йому на голову. Я не знаю, що можна ще зробити. Дитина поїхала за швидкою. Швидка зробила укол, і він не прийшов до тями.
Жахливо. Приступ зі мною трапився 19 січня. Мені двічі привозили швидку, ледве відкачали. Все це пережити неможливо. За пів року – ні батька, ні чоловіка. Потім я зробила для себе висновок, що треба триматися, бо в мене діти, заради них мені треба жити.
Важко. Працюємо, господарство дивимося. Треба дітей вчити.
Коли чоловік у будинку, якось відчуваєш захист, хоча все свистить, летить, падає. Але все одно якась є опора, є до кого звернутися, хто тобі допоможе. Зараз дуже важко, навіть у плані побутовому. Вічно у нас поламається або насос, або з опаленням щось – це все чоловіча ж робота. Дуже важко. Ну, ми намагаємося виживати з мамою.
Я кожного дня питаю: за що мені це і моїм дітям? Я не знаходжу відповіді. Чому ми страждаємо? Це не життя. Це просто жах. Через півроку війни у людей не було усмішки на обличчі, усі розмовляли тільки про війну, про цей жах.
Аби був мир. Ми всі чекаємо миру. Коли буде мир, ми всі станемо у свою колію, і все буде нормально. Але як жити при війні, ніхто не розуміє, і ніхто не дасть відповіді. Ми просто живемо кожен день і сподіваємося, що завтра не буде війни.
.png "Імена")
