Гаврюшина Олена, вчитель, Дніпровська гімназія № 106 Дніпровської міської ради

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якби треба було коротко схарактеризувати 1000 днів війни, то моя відповідь складалася б з декількох слів…

НЕРОЗУМІННЯ. Той клятий четвер розпочався раннім телефонним дзвінком сина з Києва: «Мамо, нас бомблять… Ми сховалися в метро. Що у вас..?».

Рука потягнулася до пульта телевізора. Ні, це не сон. Нас бомблять. Нас вбиває російська федерація.

Кожну годину ми дивилися новини… Скадовськ, Мелітополь, Херсон…під російськими військами. Журналістка в Сумах ховається між будинками та показує телефоном колонну техніки росіян, що рухається містом…

Київ у напівоточенні. Ворожі танки на околицях столиці…

У навчальних закладах нашого міста оголосили двотижневі канікули, учителів відпустили по домівках. Моя школа – місце дитячого гомону, символ життя, надій на майбутнє – перетворилася на тиху, мертву будівлю.

ШОК. У Дніпрі у перші тижні війни у мешканців було більше страху перед небезпекою, ніж реальної загрози.

Але дніпряни з 2014 року знають, що таке війна. По сиренах «швидких», по чергах у пунктах донорської крові, по запилених військових на вокзалі, по блокпостах на східних околицях міста…

Декілька телефонних розмов - і ми з групою друзів уже на третій день війни зібрали повну машину ліків, одягу, продуктів та поїхали до військового шпиталю.

З’ясувалось, що під’їхати до закладу неможливо. ДЕСЯТКИ людей вивантажували воду, білизну, посуд (та все, що потрібно в критичний момент) на майданчику біля шпиталю.

Якісь люди голосно керували процесом. Навколишня площа була схожа на величезний ярмарок: перші - щось привозили, інші - забирали. Виник величезний стихійний волонтерський пункт просто неба.

Сюди приїжджали військові машини, завантажувалися необхідним та відправлялися на війну…

БІЛЬ. Уже в березні 2022 року наша школа стала евакуаційним пунктом для вимушених переселенців. У спортивній залі були виставлені ліжка, які зазвичай використовувалися в дитячому таборі. Мешканці мікрорайону приносили білизну, посуд, каву, чай, пиріжки…

Кожного дня прибували люди з палаючого Сходу країни. Розгублені. Мовчазні. Сумні. З дітьми. Зі старими батьками. З кішками та собаками.

Одна родина з Бахмута на наших очах отримала звістку про те, що їх будинок розніс російський снаряд. У подружжя нібито пропали сили. Вони присіли в куточку та на довгі хвилини зависли в часі та просторі. За мить у житті цієї родини все змінилося. Ми тихо витирали сльози, боялися підійти.

Тільки їх хлопчики радісно освоювали шкільний спортивний майданчик. Діти ще не знали, що, скоріше за все, вони будуть львів’янами, полтавчанами або ужгородцями…

СПРИЙНЯТТЯ. Потім до наших класів стали прибувати діти. З Волновахи та Пологів, з Маріуполя та Бахмута. Деякі сім’ї приїхали на прострелених автівках. Деякі – виривалися з окупованої території з четвертої спроби. Нові учні розповідали, які були красиві ЇХНІ школи, які професійні ЇХНІ тренери готували спортсменів, які цікаві поїздки організовували ЇХНІ батьки… Ми набували нового досвіду спілкування, уживалися до нових умов навчання.

Діти адаптуються швидко. Навіть – до тривог, до біготні в укриття. А нам, дорослим, це давалося не так легко. Наша учительська посмішка вартувала у той момент великих зусиль.

НЕНАВІСТЬ. Ми втягнулися до військового часу. Знову – уроки, контрольні, журнали… Але є те, до чого не можна звикнути. Випускники, що загинули на війні. Першим був Рома Лєбєдев – завжди зухвалий у спілкуванні з вчителями, але авторитетний серед друзів. Своїм запалом нібито розганяв кулі та уламки.. Але ні… Прийшла чорна звістка про його загибель…

Потім Дмитро Соловйов, Кирило Саянний, Віталій Євстратенко… Діти, яких ми знали розбишаками або розумниками, назавжди стали ЗАХИСНИКАМИ.

НАДІЯ. Одного разу до нашої школи завітав ще один наш випускник Дмитро – з перших днів війни він у складі артилерійського підрозділу нищить ворога. Він здивувався тому, які розумні зараз діти, які «завжди молоді» вчителі. Обійняв нас та сказав: «Усе буде добре!».

Він тоді зробив це так впевнено, так спокійно, що я зрозуміла: так і буде!

Ми живимо цими словами, цією Надією на Перемогу. Надією на те, що поїдемо в дитячий табір до Скадовська. На те, що шкільні підвали перетворяться знову на склади старих меблів. На те, що про жодного свого випускника ми не будемо говорити в минулому часі. Та на те, що обидва мої сини незабаром повернуться додому з війни…

Якби треба було коротко схарактеризувати 1000 днів війни, то моя відповідь складалася б зі слова НАДІЯ.