Агєєва Юлія, 17 років, студенка 2 курсу фахового коледжу «Універсум», м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Наталія Василівна Розінкевич

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Безперечно, війна перевернула долю кожного українця: одні зіткнулися зі страшними втратами, змінами світосприйняття, інші отримали підтвердження раніше сформованих переконань і рішуче взяли на себе відповідальність за тих, хто потребує допомогу. Мені ж пощастило, тому лише інколи запитую себе, вагаючись: «А як на мене вплинуло це нещастя?»

Згадаю перший день. Шоста година. Я неохоче піднялася з ліжка, ледве тримаючи важку головою, заповнену планами на день, майже автоматично випила склянку води і відволіклася на телефон, який ломився від повідомлень. Здається, тільки тоді, прочитавши звернення вчительки, прокинулася.

«Мамо, почалося щось недобре», - як можна спокійніше, але все ж тремтячим голосом обізвалась я. Таким був для мене ранок двадцять четвертого лютого.

Моя сім'я, як, напевно, більшість, до останнього не вірила в повномасштабне вторгнення, тому у перші дні пережила шок, переляк і щось ще - невідчепне, на той момент приховане. Згодом, коли зміцніло усвідомлення безпеки, я зрозуміла те відчуття, що давно сиділо в глибині душі. Лють.

Так, саме злоба та зневага, направлена на агресора, стали першопричиною мого прагнення спілкуватися виключно державною мовою, послуговуватися товарами вітчизняного виробника, звернути увагу на політику, якою донині не цікавилася.

Пам'ятаю, не проходило й години без новин, бо часто, навіть сказати, постійно непокоїла думка, ніби я пропускаю неймовірно важливе. Досить довго тривав цей період, але перегляд сюжетів з вщент зруйнованими будівлями, жахливими історіями невинних і статистикою поранених або померлих ніяким чином не допомагав мені, а навпаки - все більше розпалював ненависть до сусіднього народу.

Мучило питання, куди зникла людяність, поняття моралі, добра? Виявляється, у них свої норми: пропаганда засуджує безчинства так званих нацистів, оспівує героїв непереможної російської армії, тим самим спотворюючи реальність, трактуючи фанатизм як єдину правильну громадянську позицію, а жорстокість - відвагу солдата. Стає моторошно від подібної гри на психіці суспільства, тому несвідомо я почала з настороженістю слухати диктора, а потім - остерігатися будь-яких новин.

Також можу сказати, що змінилося ставлення до всього оточення. Неушкоджений дім і навчальний заклад, впевненість у безпеці близьких, можливість спокійно ходити по місту, здобувати освіту – це, як багато інших на перший погляд буденних явищ, стали моїм щастям, оскільки лише зараз зуміла у повній мірі усвідомити їхню цінність, побачити, як за мить можна втратити те, про що ніколи не замислювався, але користувався весь свій вік. Я радію чистому небу без диму, насолоджуюсь повітрям без запаху гару, дякую за доступні продукти в магазині та розкіш міцно спати вночі. Можливо, наступна фраза здасться пафосною, але серце наповнилося двома крайнощами: співчуттям до постраждалих і невимовною вдячністю до герої, синів України, що залишили власні сім'ї і постійно ризикують своїм життям заради нашої свободи. Так міркуючи, глибоко в душі мені трохи шкода окупантів: вони, не маючи жодних цілей, примітивно сліпі від пропаганди чи запропонованої суми грошей переступають кордон, одним кроком перетворюючи себе з особистостей на хижих звірів, мішені, а для власної країни - звичайне, легкозамінне, а тому таке зручне «гарматне м'ясо».

Але хоч скільки душ не кидали на війну, скільки б техніки не витрачали, я впевнена, їм не вдасться взяти жодного клаптика української землі. Бачу на власні очі, просто виходячи надвір: абсолютно різні люди об’єднуються і намагаються зарадити спільній проблемі. Волонтерство, надання прихистку нужденним, допомога у відновленні розбитої вулиці або елементарно - створенні маскувальних сіток, камуфляжів, що рятують героїв, - це підтримка, яку жоден російський солдат не знає й уявити собі не може, яка послаблює ворога, веде його до неминучого безславного кінця.

Отже, вторгнення військ росії на територію України для багатьох - трагедія, в якій бере початок спустошення, а в найжахливішому випадку - раптове закінчення життя. Але ми не впадаємо у відчай , пам'ятаємо жертв, молитвами просимо сил для наших лицарів та усіма власними зусиллями наближаємо перемогу.