Немлій Оксана, 15 років, учениця 9-Б класу СШ №173, м. Київ

Вчитель, що надихнув на написання - Улянич Анатолій Володимирович

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Українські родини століттями страждали від російської окупації. Тільки в моїй сім’ї двох прапрадідів забрали в Сибір та розстріляли. Від великого роду мого прадіда, з дев’яти дітей після Голодомору у тридцять третьому залишилося лише двоє.

З самого малечку я, як і вся Україна, дивилася телебачення російською, російські мультики та серіали були невід’ємною рутиною. У три роки я почала спілкуватися російською мовою, мене заохочували бабуся та мати, адже «російська пригодиться тобі в житті», тато та старші сестри були проти цієї маячні. Починаючи з трьох років, я їздила в Крим на відпочинок. Я так покохала цю місцину, що й дотепер Крим залишається одним з улюблених місць у світі. Пам’ятаю, як почався Майдан. Тоді я була дитиною і не тямила всієї проблеми, я чула про це тільки від батьків. Для мене все роз’ясниться лише у п’ятому класі під час уроку історії. Коли анексували Крим, я не розуміла причини чому ми не їдемо на півострів, бабуся відповідала лише, що зараз там чужі люди, вони не люблять нас і зроблять боляче.

Я рада, що з дитинства мені батько прив’язував любов до Батьківщини. Сестра пояснювала, що ми – українці, ми не повинні переходити на іноземну мову, оскільки ми живемо в Україні.

Наслідком вікової русифікації, в країнах-«молодших братах росії» було престижно спілкуватися російською, через що й мої сестри отримували велику долю булінгу серед одноліток.

Свідомою громадянкою України я стала лише в кінці 2020 року. Я почала цікавитися історією та українськими блогерами, змінюючи свою думку про світ. Як і багато людей, я «забула» про війну, знала, що вона є, але ніколи не відносила її до чогось близького мені. Історія та український контент нагадав мені про неї. Коли в 2021 році почалися мітинги за одного активіста, мої сестри не стояли осторонь, я намагалася допомагати, малювала плакати та писала лист у в’язницю. З того часу я завжди цікавилася новинами та політикою. У суперечках з татом, я знаходила істину для себе.

Для мене війна існувала ще до 24 лютого. Я розуміла, що повномасштабне вторгнення має найближчим часом увійти в наші життя. На новий рік 2022 року від сестри я отримала книгу «Український Майдан, російська війна». Я ледве стримувала сльози, усвідомлювала, що росія зробить крок до незворотності. Ми всією країною очікували цього неприємного початку кінця. Ще 23 лютого ввечері татові сказали, що буде повномасштабне вторгнення, але такі новини надходили майже щодня. Середня сестра написала вірш про країну-терористку – росію. Я ж спитала у старшої: «Чи нормально буде, якщо я прийду з українським прапором на плечах до школи?». На що вона відповіла: «Ні, це вже занадто, тебе не зрозуміють». Але вже зранку змінила свою думку. Для моєї сім’ї 24 лютого має особливе значення – це день народження мого батька.

Батьки прокинулися за кілька хвилин до вибухів, я ж – від гучних образ сестри в сторону москалів. Я була готовою до цього, в стресових ситуаціях наша сім’я діє швидко та інтуїтивно. Ми зібрали речі, я очистила погріб від закруток, мати готувала їсти, а батько поїхав за водою. 25 лютого ми виїхали з Києва. У перші місяці ми родиною активно волонтерили, плели сітки, шукали пляшки для бандера-смузі. Ми відчували постійну потребу допомагати нашим ЗСУ та ненависть до всього російського. Я ознайомилася з психологічною допомогою та навчилася долати панічні атаки. Єдину велику істерику відчувала ще в перший день повномаштабної, я дуже не хотіла покидати мій рідний Київ. Тим часом лунає сирена.

Сьогодні мир для мене це повна деколонізація, демілітаризація та денуклеаризація росії. Країну-терористку не зупинить вмовляння та захоплення наших територій. Їй потрібно дати відсіч. Ще 24 лютого ми не знали точно, що це початок кінця, кінця російської федерації. Я усвідомлюю про втрати з нашої сторони, але якщо не ми, то хто?