Петруньок Вероніка, 15 років, учениця 10-Б класу ліцею “Універсум”, м.,Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Давиденко Людмила Олександрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Раптом хтось подзвонив. Я раптово прокинулась, адже хто може дзвонити о п’ятій годині ранку, коли весь Київ спить. Почувся мамин голос. Вона звикла прокидатись о сьомій, тому розмовляла дуже сонно, ніби от-от засне знов.

«Привіт! Щось сталось?» - тільки і почула я. Цей «хтось» почав щось нервово бурмотіти. Обличчя матері з кожною секундою набувало все більш серйозного вигляду. Я поступово почала прокидатися і задумалась, чи не сталось щось жахливе. Закінчивши розмову, мама виглядала пригніченою. Поспіхом вона почала будити батька. Я лежала у своєму ліжку й не могла зрозуміти того метушіння. Чому вона так нервує?

«Сергію, почалась війна». Моє тіло моментально вкрилось гусячою шкірою, очі наповнились слізьми. Але я все одно не розуміла всього. Нейрони та інші частини нашого організму, що відповідають за доставку інформації в мозок, працюють трохи швидше ніж відділ сприйняття інформації нашого мозку. Тож, інформація «ширилась» моїм тілом настільки повільно, що декілька хвилин я просто була у ступорі.

Кроки. Ще кроки. Тато з мамою пішли на кухню. Напевно, щось вирішувати або обговорювати. Але це мене не сильно хвилювало. Я досі не могла допетрати. В цьому схвильованому стані розбудила сестру.

«Почалась війна!» - сказала, сама злякавшись своїх слів. В нашому домі ця фраза пролунала вдруге, але залишила ще більше неприємних думок…

Через півроку після цього жахливого ранку дуже важко точно описати свої емоції та переживання. Війна. Найстрашніше слово. Забирає все, що нам не байдуже : наш дім, нашу родину, наших друзів. Також дає зрозуміти, що є нашими пріоритетами в житті саме зараз. Для когось, хто ніколи не знав, не відчував всього жаху, що охоплює з голови до п’ят, це абстрактне поняття. Вона є, але так далеко.

Кожного дня, читаючи новини, знищення боєтехніки ворога я уявляю особистою перемогою (це є вже на підсвідомому рівні), геноцид українського народу, як власну трагедію. Звичайні люди стають жертвами політичних ігор країни-терориста.

Уявімо, що тобі 6 років. Ти прокидаєшся взимку, наприкінці лютого, від пронизливого холоду. Вікно в твоїй кімнаті розтрощене вщент. Ти спав і не чув, як снаряд влучив у іншу частину будинку, ти бачив сон про своє майбутнє в вільній та незалежній Україні, поки твоя мама востаннє в своєму житті закричала. Ніхто не знає, що тебе врятувало. А ти був звичайним маленьким хлопчиком з Маріуполя, який хотів любити, бути з рідними та насолоджуватись життям.

Ця війна знищує долі багатьох сімей, розбиває на друзки все щастя, всю любов, краде дитячий сміх та щирі посмішки дорослих.

Розлука з моєю сім’єю стала головним ударом для мене. Я вже півроку не бачу сяючих облич моїх дідусів та бабусь, не чую спів та сміх, що зазвичай присутній на усіх сімейних торжествах, не відчуваю тепла татових обіймів.

Вони, здається, так далеко, але завжди в моїх думках, в моєму серці.

Ми починаємо цінувати, що маємо, тільки коли втрачаємо. Зараз вже не хочеться сперечатись із татом з-приводу мого майбутнього навчання або будь-яких інших дрібниць, які зараз не важливі. Просто підійти і сказати : «Добре, тат, заспокойся». І міцно обійняти. Щоб більше ніколи не відпустити.

Цього року я святкувала своє п’ятнадцятиріччя в абсолютно чужій країні,

без моїх рідних та близьких. Дивлячись на яскраво-палаючий вогонь на свічках, я думала лише про одне. Мир. Такий бажаний, і в цей же час, такий недоступний. Але в цій ситуації, на жаль, можна тільки боротися за свою свободу та ідентичність, інакше ворог повністю поглине нас у пітьмі, яка давно вкриває його території…