Сім’ї з двома дітьми було важко наважитись виїхати з комфортного приморського міста, тому вони потрапили в окупацію. Вибирались з великими труднощами, намагаючись не відстати від колони

Ми жили в Бердянську. Мої діти росли біля моря, там нам було дуже добре по здоров’ю, потім почалася війна. Для нас вона була несподіваною, до останнього ми не могли повірити, що це насправді відбувається. Тому ми затрималися - не поїхали відразу, коли почали бомбити, і майже три тижні були в окупації. 

Було тяжко емоційно та фізично. Доньці якраз було пів року, бойові дії були в Маріуполі і Мелітополі - це все біля нас, і у нас відразу перебило газ, не було опалення в квартирі, світло вибивало постійно. У лютому та березні було тяжко, не завжди можна було зварити їсти. Був дефіцит продуктів, а моя дитина - на суміші. 

Дуже тяжко було щось дістати, все було набагато дорожче, було страшно. Їздили БТРи, ходили з автоматами солдати, по радо йшла російська пропаганда. 

Вони захопили вже на той час радіо, і транслювали там свою маячню про Бандеру. Це було не смішно слухати - це було сумно.

Коли надали коридор, ми їхали за маріупольцями колоною автобусів. Але їх не випустили з Бердянська. Люди, які не дочекалися евакуації, поїхали на власному авто, на свій страх та ризик. Була колона машин з написами «Діти». На наступний день сказали, що можна їхати цими коридорами не тільки легковим автомобілями, і ми з чоловіком та дітьми поїхали.

Була тяжка дорога. У нас відразу лопнуло колесо, і ми їхали на трьох, тому що не можна було зупинятися. Ми знали історії, коли БТРи переїжджають машини. Було дуже страшно. Їхали дуже довго: замість трьох годин  ми їхали дванадцять. Доньці була потрібна суміш, вона дуже плакала, бо було холодно і закінчився кип’яточок. 

У Запоріжжі нас зустріли, поселили, ми відпочили. Я зраділа, що ми нарешті на своїй території, дуже раді були бачили українських військових на блокпостах. Зараз ми в Кіровоградській області, у Власівці. Ми вже тут півтора року.

Ми знімаємо квартиру, але тут є знайомі та рідні. Ми не розраховували ні на яку підтримку, і коли приїхали сюди, нас підтримувала церква: дали нам суміш та підгузки. Поки ми тут облаштовувались, в дитини все було. Чоловік майже відразу знайшов роботу, а потім вже просто облаштовувались.

Старший син у п’ять років бачив трощені машини які ми проїжджали, танки перевернуті, але він якось цього не боявся. А ось коли недавно були прильоти в наших районах, то почав боятися. Небезпека є, вона поряд. Ми просто живемо, сподіваємось на перемогу, віримо в наші ЗСУ.

Хочемо повернутися до моря, до себе додому.