Я з Покровська. Виїжджати не стала, бо батько був лежачий, матері 83 роки, а мені – 53. Пенсії в мене ще немає. Роботи не було, перші місяці було страшно: паніка, всі потікали, все закрито, вінка забиті, базар пустий. Боялися, що дійдуть до нас, розумію і тих, хто виїхав.
Так, був такий страх, що грошей немає, все було втридорога, було тяжко знайти, але батьки були веселі, та в нас був який запас, якась картопля, закривачка, саме звичайне.
По місту бігали одні собаки та зрідка ходили якісь люди. Місто було практично вимерле, всі все покидали, забрали все, що могли вкинути у машини.
В моєму п’ятиповерховому будинку на етажі залишилася одна жінка, бо в неї був хворий чоловік, він останні дні доживав. Ото ми з ними й залишилися, та по місту було страшно ходити навіть вдень.
Води не було, питної води і зараз немає. Газ нам відразу обрізали, ну світло було. Спочатку ми палили на сухому спирту чай собі нагрівали, а потім призвичаїлись - виписали пічку по інтернету. Я цього ніколи не забуду, це вимерле місто. І це – у нас. А я уявляю, як оце тим людям, в яких це все було близько.
Людей шкода. До цих пір не можу, коли розповідають про вбивство мирних людей, як люди помирали, коли живцем спалювали. Звідки ця вся жорстокість? Що ж ми такого зробили, що прямо вогнем нас потрібно випалювати? Але в нас такі люди залишилися, на яких тримається світ, і навіть один такий чоловік заставляє жити й врити, що все буде добре.
В майбутньому будемо відбудовувати те, що залишиться в Україні. Робитимемо все, щоб далі було життя, як би не було.
