Троценко Аліна, 9 клас, Комунальний заклад "Христофорівська гімназія" Лозуватської сільської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Чех Лариса Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це нелегкий і страшний шлях для всіх. Вона забирає життя багатьох людей. Росія напала на нас 24 лютого 2022 року, як колись фашисти, о четвертій годині ранку. Цей день змінив життя всіх людей України, а також моєї сім’ї.  Треба було починати життя знову.  Але як? На початку війни я була звичайного школяркою, яка мріяла про своє щасливе майбутнє.

А потім я зрозуміла, що моє життя вже не буде таким, яким воно було раніше…  

Наступного дня у нас в школі готувався фотоколаж «Я схожа на Лесю Українку». Дівчата із задоволенням фотографувалися біля портрета поетеси, одягненні в українські костюми, щоб бути схожими на славнозвісну українку. Навіть зачіски робили такі, як на фото. А коли закінчилося це дійство, моя подружка мала їхати додому в сусіднє село. Та вона чомусь зніяковіло стояла та не рухалася, хоч уже скоро мав прийти автобус. Я запитала у неї про причину затримки. А вона відповіла: «Мені страшно, я боюся…». І тоді мені теж стало страшно, бо ти не знаєш, що буде завтра. З того часу ми постійно знаходимось у тому страху і напрузі, і навіть сон кудись тікає…

Ти не спиш ночами, очікуючи гудіння літаків і сирен, прильотів шахедів чи ракет, які знову заберуть чиїсь житла та життя… Це дуже лячно. Але ми не здаємося.

Наші тата зразу відгукнулися на заклик щодо ремонту бомбосховища. Щодня вони приходили з роботи і йшли робити це для всіх людей. Приходили додому пізно зморені, але задоволені результатом ремонту. А за тиждень бомбосховище було повністю придатне для застосування. Наші односельці почали займатися волонтерською діяльністю: в’язали рукавиці та шкарпетки для наших захисників, виготовляли маскувальні сітки (особливо активними були вчителі та учні нашої школи), варили їсти та пекли смаколики, а також доставляли це все до пунктів призначення. Не були байдужими до чужого лиха, яке траплялося з людьми в інших регіонах України (збирали одяг, взуття, посуд, ковдри, подушки, консервацію і відправляли волонтерами постраждалим).

З часом ставали, ніби трохи спокійніше і ми звикали до таких умов і деякі речі, наче не помічали. Але не помічати не вдається. Серце обливається кров’ю, коли знову чуєш вибух і молишся Богу, щоб усі були живі.

А наступного дня чуєш про загиблих і постраждалих від рашистської ракети. Це так боляче…За що?... Я дуже хочу, щоб війна якнайшвидше закінчилася і прийшла перемога, і всі наші захисники повернулися додому до своїх рідних. І щоб ми всі жили довго і щасливо під мирним небом нашої рідної України.