Алєксєєнко Марк, учень 11 класу Сукачівського ліцею Іванківської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коноваленко Надія Федорівна

Війна. Моя історія

Війна, війни… Такі короткі слова. Ми знаємо, що це щось страшне. І в нашій уяві вони завжди малювалися темними фарбами. Бо війни схожі між собою. Всі вони несуть смерть, розруху, горе, сльози. Але я ніколи не міг собі навіть подумати, що в моє щасливе дитинство увірветься війна, яка раптово поділить моє життя на два періоди: «до» і «після».

Моя історія розпочалася о шостій годині, коли члени моєї родини розпочинали свій робочий день. Мама збиралася на роботу, а я ще ніжився в ліжку. І назавжди в моїй пам’яті – мамині очі, сповнені жаху і сліз. Вона зайшла до кімнати та розгублено сказала: «Війна розпочалася!».

Думав, що мені сниться страшний сон. Було важко повірити в ці слова. Але це дійсно була правда, гірка правда. Розпочалося повномасштабне вторгнення ворога на нашу рідну землю. Поставали сотні запитань, на які важко було дати відповідь. Як це могло статися? Невже це правда? Відповіддю були постріли, розриви снарядів, страшний гуркіт, який пронизував тишу.

Було страшно. У перші дні не відходили від радіоприймачів. Слухали новини і не могли ще своїм дитячим розумом збагнути, що це не фільм по телевізору, а це відбувається насправді.

Розпочалися дні окупації. Люди були налякані, в магазинах все розкупили. Ми з татом щось хотіли планувати по господарству, але руки ні за що не бралися. А вночі ми почули дивні звуки. Підійшовши до вікна, побачили колону ворожої техніки, яку, на жаль, зупинити не могли. Від вибухів тряслася хата. Здавалося, що не витримають будівлі. Забули про спокійний сон. Боялися дивитися один одному в очі, бо питань було багато, а у відповідь – розгубленість, не знали, що сказати один одному.

Світла не стало, не було і зв’язку. Єдиним джерелом інформації залишалось радіо. Ще запам’яталися очі жінок, наповнені слізьми, жахом. Діти, малі пустуни, принишкли, ніби подорослішали в одну мить.

Перші тижні спостерігали, як їхала ворожа техніка. Ми вже навіть могли визначити її вид – чи то їдуть танки, чи БТРи. Не могли звикнути, коли летіли ворожі літаки. Вони летіли низько, як тільки не збивали дахи будинків. Бачив і ворожих солдат. Вони були в нашому селі, заходили до хат і пояснювали жителям, що прийшли нас визволяти.

Хотілося спитати: «Від кого визволяти, нелюди прокляті?» На своїй рідній землі ми самі наведемо порядок. А ви, кляті, прокляті не на одне покоління. І буде вам кара божа за смерть, за руїни, за катування ні в чому невинних.

Ми були місяць в окупації. Але і сьогодні здригаємося від різких звуків: чи то літак летить, чи десь чуються вибухи, хоч нас і повідомляють, що то працюють сапери. Вигнали ворога з нашої території, але і тепер ми біжимо в укриття, почувши сигнал повітряної тривоги.

Якщо у нас тихо, то всерівно десь посіялося лихо. І стискається серце від болю: вже ніколи не буде так , як колись.

Змінилося життя і моєї родини. Немає  дома тата. Він на передовій. І тягнуться довго дні: вже три дні немає зв’язку. Тривога не покидає нашу хату. Розумію: я зараз за старшого, так сказав тато. На мені відповідальність за спокій у нашій хаті.

Заспокоюю маму, кажу, що все буде добре, а в самого серце стискається: мені так хочеться, щоб поруч був тато.

Ця тривога передається і молодшому братику, який своїми оченятами шукає рідну постать. Але він ще не може розказати, як скучив за міцними татовими руками. Ми дуже скучаємо за тобою, тату. І віримо, що ти повернешся додому, до своєї сім’ї з ПЕРЕМОГОЮ.