Нам із чоловіком по 61 року. Ми проживаємо у Степногірську Запорізької області. Чоловік їздив на роботу до Запоріжжя. Я працюю вчителькою початкових класів.
Війна застала нас вдома. Було повідомлення від колеги. Я не могла спочатку зрозуміти, про що вона. У колеги діти в Харкові, і вона сказала, що там уже бомблять. Тільки тоді прийшло розуміння.
До 7 квітня ми перебували в селищі. Коли перші прильоти почалися, влучило під школу й повилітали вікна – зібралися виїздити в Запоріжжя. Спочатку вивезли стареньких батьків чоловіка. У той же день, коли був приліт, 6 квітня, ми їх привезли в Запоріжжя. А наступного дня виїхали самі, і досі перебуваємо в Запоріжжі.
Я зараз працюю дистанційно у своїй школі зі своїми дітками. Чоловік теж продовжує працювати. У Запоріжжі нас прихистили знайомі. Поки що живемо тут, а як далі буде – не знаємо. Мої діти та рідні теж виїхали в Запоріжжя, працюють.
Чекаємо, коли зможемо повернутися додому, якщо буде куди. Бо там уже вікна вилітали не раз, шифер розбитий зверху. Але будемо жити далі й дочекаємося перемоги.
Дякуємо фондам за підтримку, зокрема й Фонду Ріната Ахметова. Ми отримували допомогу як переселенці, і на підприємстві, де працює чоловік, теж одержували. Ми пенсіонери. Хоча й працюємо, та все одно виживати важко.
Шокує те, що діти без житла залишилися. Вони мешкали в селі Кам'янському. Від них через річку стоять орки. Село розбите повністю. Молода родина, яка будувала житло, залишилася ні з чим. Вони також виїхали. Онука закінчує дев’ятий клас. У нас поки ще стіни стоять.
Віра в Господа та в ЗСУ підтримує. Стараємося тримати себе в тонусі. Шкода мирних людей та хлопчиків, які нас захищають. Ми хочемо, щоб війна скінчилась просто зараз, а коли насправді закінчиться – залежить не від нас. Якби ми могли, то закрили б небо і перекрили кордон.
