Тихонова Владислава, 11-а клас, Вилківський заклад загальної середньої освіти №1

Вчитель, що надихнув на написання — Тихонова Ірина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Мабуть, як і давно колись, це страшне слово стогоном та болем відлунювалось у серцях наших бабусь та дідусів, звучало як дзвін, як крик зляканої, спантеличеної, кинутої в безодню душі.

Очі сполохано дивляться у безвість, серце щемливо і тривожно завмерло. Пам’ятаю 1000 днів назад саме це перше і найяскравіше відчуття. Потім власне тіло наче заклякло, скам’яніло… А розум, отой осередок здорового глузду, не хотів вірити, не сприймав цю жахливу звістку. Змушував хаотично кидатись до різних джерел інформації: сайтів, чатів, телефонних дзвінків друзям, знайомим. Все ж жевріла надія: можливо, здалося, можливо, сон або мара…Ні, не видіння і не витвір уяви. Правда, жахлива і страшна…

До цього неможливо ні приготуватися, ні звикнути… Як і тоді, ніхто не очікував, що доведеться вимовити це слово як данину сучасності, як актуальність.

Війна увірвалась вихором у наше, тепер ми це вже розуміємо, безтурботне життя, прокотилась по долям людей, роз’єднавши навіки, відділивши, розчавивши їх.

Для мене, як і для багатьох українців, існує життя до війни і жахіття сьогодення. Всі ми віримо у майбутнє і сподіваємось, що воно настане для нас. Поки ніхто не знає, що подарує день прийдешній кожному з нас.

Пам’ятаю, зовсім маленькою влітку 2015 року бавилась із молодшою сестричкою, перестрибуючи баранці невеликих хвильок на морі. Нам дуже було весело. В цей час матуся розмовляла про щось із стурбованою жіночкою на березі, за руку страдниця тримала дівчинку, мабуть, мою ровесницю, яку ніякі наші безхитрісні вмовляння не могли переконати піти з нами пострибати. Вона з якимось острахом дивилася на нас і ховалася за свою матусю. Для нас це було дуже незвично! Мені тоді, пригадую, почулося дивне і незнайоме слово «війна». Здивувало, як та незнайома жіночка вимовила його, приглушено, ніби здавлюючи ридання.

Я спитала у матері, що таке війна. На те ненька відповіла, що то великі нестримні хвилі…

Лише зараз я розумію, що розповісти і пояснити шестирічній дитині під ласкавим чорноморським сонечком страхітливе значення цього слова не наважився б ніхто…

А зараз 1000 днів війни ми живемо-існуємо під цією жахливою хвилею війни, яка накрила, здається, все наше єство, не даючи можливості ні думати, ні радіти, ні відпочивати.

Я б назвала не 1000 днів війни, а ночей… Ночей Страшного Суду, Армагедону, коли лежиш у постілі, яка відраз стає холодною і чужою, і чуєш страхітливі звуки, і намагаєшся виявити, що то летить: чи ракети, чи шахеди.

Спалахи пострілів, вибухи — земля, здавалось, підстрибує і просить порятунку. А будиночки наші, нічого не підозрюючи, сплять, а в них, наче в унісон, б’ються серця вилковчан.

І кожний із нас в ці хвилини молиться, посилаючи до Бога найщиріщу молитву, яка йде від самісінького серця, розуміючи, що відлік часу його власного життя іде на секунди, мабуть, як і в окопі, як на передовій…

Вірю, що наше прохання про мир дійде до Господа, Він змилостивиться до нас, пошле нам надію на життя! Прагну, щоб в історію це жахіття увійшло тільки як 1000 днів, а далі — щастя жити в спокої! Храни нас Бог!