Фецич Наталія, 9-б клас, Обарівський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Зарічнюк Наталія Ростиславівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна… Про неї можна почути в кожному містечку та селищі України. За два з половиною роки вона принесла в Україну страждання, розруху, біль і тисячі смертей невинних людей.

До початку повномасштабного вторгнення всі люди жили буденним життям, і ніхто не міг уявити, що на них очікує. Війна поставила крапку на всіх планах і сподіваннях. Постало єдине питання для кожного: «Що буде далі?». Дехто відразу зібрався і поїхав за кордон, а дехто, навпаки, повернувся і став до лав ЗСУ, хтось віддає останню копійку, щоб допомогти нашим захисникам.

Я пам’ятаю той ранок, коли спокійно прокинулась і, як завжди, почала збиратися до школи, поки не вийшла на кухню і не побачила стривожені обличчя своїх батьків. Спочатку я, певно спросоння, не надала цьому значення, а потім почула слова мами, що до ліцею я сьогодні не піду. А далі, як у жахливому сні, увімкнула телевізор і побачила моторошні кадри на кожному телеканалі та страшні титри зі словосполученням: «Розпочалася війна».

Звичайно, перші місяці війни були складними для всіх, я не виняток. Згадую свої переживання від обстрілів, тривог. Усе пробігає перед очима, як жахливий сон, ось тільки пробудження від нього так іще й не настало…

Для нашого захисту були задіяні всі військові підрозділи, Національна гвардія, СБУ, поліція.

Тисячі чоловіків та хлопців, не маючи жодних навичок, узяли до рук зброю і стали на захист нашої рідної України. Багато чоловіків повернулися з-за кордону і стали до лав територіальної оборони, щоб ворог не прийшов на нашу територію.

З початку війни з міркувань безпеки були зачинені дошкільні навчальні заклади, школи та виші. Це все робилося для того, щоб якнайбільше убезпечити людей від ракетного терору ворога.

Після зухвалого вторгнення російського агресора наші люди почали згуртовуватися, стали дружнішими, постійно допомагають армії та всім постраждалим людям.

Мені стало звичним, що й у стінах рідного ліцею постійно збирається допомога воїнам ЗСУ, сплетено вже більше трьохсот маскувальних сіток, заливаються окопні свічки.

Хіба могла б я коли-небудь уявити, що за кошти, зібрані на шкільному ярмарку, буду купувати разом зі своїми однокласниками дрони чи такий необхідний солдатам кабель для зв’язку?

Так, це реалії мого життя. 1000 днів війни, такий мій шлях. Він не є особливим, на відміну від інших, але мій. Це моя віра в Перемогу, це мої мрії про мир на рідній землі.

Сьогодні біля станції переливання крові бачила багато людей, що вишикувалися в чергу, щоб здати кров для поранених. Знаю, що такі черги є в кожному місті. Шкода, що мій юний вік не дозволяє бути донором, а то б шлях тих людей теж став би моїм.

Багато моїх знайомих людей стали волонтерами за покликом серця, вони, не шкодуючи ні сил, ні часу, звозять з усіх куточків України та Європи найпотрібніші речі для наших воїнів.

Упродовж цих двох з половиною років уся наша країна стала одним цілим механізмом для боротьби з ворогом. Можливо, не скромно, але я відчуваю себе однією з маленьких ланок цього механізму.

Що я роблю? Вчуся, активно долучаюсь до учнівського самоврядування, посильно допомагаю нашим воїнам разом з іншими дітьми, беручи участь у різних благодійних акціях.

Вірю в те, що мій подальший шлях буде мирним, без війни і втрат. Ось тільки моїм обов’язком на все життя буде пам’ятати кожного військового, кожного волонтера, кожного мого однолітка, що віддали життя за нас і нашу Незалежність Слава Україні! Героям Слава!