Квак Лілія Василівна, вчитель, КЗЛОР "Бродівський фаховий педагогічний коледж імені Маркіяна Шашкевича"

«1000 днів війни. Мій шлях»

"Повітряна тривога. Діти, зараз ми зупиняємо заняття і йдемо в укриття. Там наше заняття продовжиться". Я дістаю підготовлений заздалегідь набір карток із завданнями і швидко рухаюсь зі своїми вихованцями. Цей шлях я долаю вже третій рік. Я знаю кожну сходинку, кожен куточок укриття. Без жодного страху, лише з переконливою впевненістю заводжу вихованців до нашого "безпечного класу".

"На чому ми зупинилася, діти?" Зупинилися? Ні. Ці уроки стали, навіть, більш відповідальними для нас обох. З одного боку я, доросла, досвідчена педагогиня. З іншого боку вони, студенти коледжу, які довіряють зараз мені в повній мірі.

Перебуваючи тут, в укритті, вони, насправді, намагаються працювати з ще більшою віддачою. Адже розуміють, що десь за 800 кілометрів на схід, їхні однолітки не мають взагалі можливості офлайн-навчання. Ці роздуми мотивують не лише їх, а й мене. Вчора ще сумнівалася, а зараз впевнено подаю заявку на участь в премії Павла Тичини. Бо маю мрію. Хочу стати новою генерацією натхненних вчителів, які змінять обличчя української освітньої системи та нестимуть знання усюди, де їх потребують в час війни, зокрема, в деокупованих регіонах.

Наші діти мають отримувати знання, розвиватися, незважаючи ні на що. А ми, педагоги, маємо знайти ті технології, які допоможуть не зупиняти для них освітній процес.

Тим часом мої студенти впевнено, без зайвих запитань виконують завдання на листках. Ніби зараз від цього залежить успіх не лише їх особисто, а цілої країни. І якщо вони зараз будуть працювати на повну силу, то так підтримають всіх, хто боронить від ворога нашу землю.

"Відбій! Повертаємося в аудиторію. Ви молодці". Ми всі молодці, що кожен самовіддано робить свою справу, проходить впевнено свій нелегкий шлях. Бо ми знаємо - це шлях до перемоги!