Супрун Вєра, 9 клас, Комунальний заклад "Харківський ліцей №51 Харківської міської ради"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Новікова Тетяна Петрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Прекрасний зимовий лютий, який на диво, дарував теплі промені сонечка, немов кажучи, що вже скоро почнеться весна, потім і літо і такі довгоочікувані канікули, - і це надихало. Кожен мій день починався з посмішки люблячих батьків, смачних сніданків та думок про сьогоднішній день; як з насолодою буду йти до школи та милуватися краєвидами нашого рідного міста. У школі буду уважно слухати вчителів, а на перерві розмовляти з подругами та обговорювати сенсаційні новини. Буду йти на танці, робити домашні завдання, ходити до бібліотеки за новою книжкою, щоб потім обговорювати з подругами сюжет та ділитись враженнями, все це - було моє життя, моя зона відповідальності, де я чітко розуміла, що маю робити у цьому житті.

Як і кожен українець, я хотіла спілкуватися рідною мовою без обмежень, хотіла щоб за кордоном про Україну не тільки чули в новинах та рекордах світу, а щоб якомога більше людей приїздили до нашої рідної домівки,  з захватом в очах гуляли по набережній Києва, дивились на наші прекрасні краєвиди. Я прагнула, щоб наша держава була вільною і незалежною, єдиною і неповторною - але все не вічно.

На превеликий жаль, зранку 24 лютого, Україна прокинулась не в обіймах зимового сонечка та зі співом пташок, а від здригання землі та гучних вибухів, що раз у раз, призводило до того, що люди почали прокидатися, і не тільки українці - прокинувся весь світ.

Перші слова, які я почула, були від моєї мами, яка тривожним голосом закричала: «Почалася війна!» В її очах я бачила якийсь потужний, недосяжний тоді для мене страх, який немов струм проникав крізь мене та занурював свої пазурі далі, у моє тіло. Все, що я тоді пам'ятаю, так це були нашвидкоруч зібрані речі, декілька поживних бутербродів, які мама намагалась охайно запакувати, та моє нерозуміння того, що насправді почалося і як довго ще буде тривати.

На одному диханні ми зібрали перші ліпші речі і вибігли з дому. Ми не знали куди йти і що нам робити. Мене огортала тривога.

Для дитини дванадцяти років, я почала відчувати те, що відчувають дорослі та намагаються приховати від дітей. Згодом я сама стала дорослою. Моя сім'я була дуже налякана. Звичайно, не роздумуючи, ми спустились в якесь старе бомбосховище, яке було збудовано  дуже давно та посилювало відчуття напруги та тривоги. Звісно, воно було зовсім не обладнане та не пристосоване до життя, якщо взагалі можна так сказати. У цьому місці було холодно. Нам всім важко було там знаходитись, тому моя сім'я прийняла рішення  поїхати в інше місце. У будинку, де ми знаходилися певний час, було ще сімнадцять людей. Було дуже не зручно: багато нових людей, ракети, які кожну ніч літали над головою. Єдина думка, яка огортала мене тоді, була вже не про школу та подруг, а про те, щоб ми всі вижили. Нікому з нас не вірилося, що настала війна.

У 21 сторіччі, де війна могла бути лише у комп'ютерних іграх, могла бути лише політична. Але кривава війна за допомогою зброї, катастрофа, яка вбиває сотні, тисячі мирних жителів у 21 сторіччі - це не вкладається в голові, як таке може бути…

 Згодом поряд з нашим будинком почали падати ракети, і ми прийняли рішення виїхати з нашої рідної Харківської області, у більш безпечну, на наш погляд, область. Ми приїхали у Вінницьку область, але все одно почувалися біженцями, які не були у себе вдома. Ми були поруч з такими самими українцями, як ми, але все рівно це були чужі, інші люди, в чужому місті, не дивлячись на те, що знаходились в одній країні. Так тривало два місяці, але кожної хвилини я розуміла, що моє місце не тут, моє юне серце хотіло дихати харківським повітрям, ходити теплими вуличками рідного міста. Поруч з рідними та близькими людьми, моє серденько тремтіло, мені дуже хотілося додому.

Всі спричинені події дуже сильно відобразилися на мені та моєму подальшому житті. Вперше я зловила панічну атаку, коли дізналася, що за цей час в мене померла бабуся, а  я ніяк не могла приїхати до Харкова та провести її в останню путь.

У той березневий день я дивилась на волошкове небо, на сірі хмарки, що повільно тяглися вздовж неба та не піддавалися плину часу. Я щиро вірила, що згодом зможу жити без почуття жалю та провини. Не витримуючи душевний, роздираючий стан, ми прийняли рішення повернутись. Не дивлячись на те, що тоді ще активно тривали бойові дії, ми повернулися додому, до Харкова. Повертаючись, наші очі з кожним кілометром ставали все сумнішими та навертались сльози. Війна зробила свій окремий, дуже помітний внесок: зруйновані будинки, налякані люди. Нестримне відчуття раптової сирени посеред глухої, темної ночі, не давали спокою.

Найстрашніше те, що зараз, у свої 14 років, коли я чую сирену, я не ховаюсь. Я спокійно роблю уроки, бо розумію, що вже не боюся, що звикла.

За цей час кожен українець втратив щось або когось. В  перші дні війни Президент України говорив, що всі українці, на жаль, втратять когось. Я в це не вірила, але війна навчила мене багато чому.  Одне з вмінь, яке я отримала - це жити далі, жити за тих, хто вже не може цього зробити  і ніколи не зможе. Відчувати, як це прокидатися в обіймах коханої людини, мріяти, кохати та проживати найяскравіші моменти свого життя. Треба кричати, якщо кохаєш, треба обіймати, якщо любиш, і звичайно знати, яким ворог є насправді. Тільки українці стояли над безоднею, та не боялися впасти, тільки українці згуртували Європу та відкрили всім очі на наших, так званих, сусідів.

На жаль, ми звикаємо до всього, наші тілесні та душевні рани з кожним днем все більше і більше болять, мовби нагадують про себе, але ми по природі такі, що до всього пристосовуємось та продовжуємо жити далі.

Наші красиві, молоді дівчата, стали справжніми солдатами в залізних обладунках, які захищають свою Батьківщину. Наші українські парубки, які стали ще мужнішими, ще сильнішими та пішли боронити нас від ворога. Декому треба було вирішити свою долю за один день, вибрати один квиток без гарантії на повернення. Солдати, які з різних куточків України стали однією сім'єю, які стали близькими один одному. Кожна втрата - це втрата батька, сина або доньки. Коли я приїжджаю на цвинтар, де поховані мої бабусі, і бачу Алею Слави, яка з кожним тижнем стає все більшою, у мене стискається серце. Це герої, які віддали  себе і своє життя, щоб  ми та наші діти змогли жити у вільній, сильній та незалежній державі, спілкуватися та писати на нашій рідній українській мові.

Наші славні воїни віддали своє життя за кожне українське місто та село, особливо за Харків, бо ми є прикладом справжнього міста, міста - Героя, і кожна людина яка проживає тут - це справжній герой та патріот своєї країни.

Весь світ побачив, яка неймовірна наша Україна та яка вона сильна. Я вірю, що Перемога буде за нами, бо ми боремося із злом. Перемога людяності, добра, віри, милосердя. Це буде найщасливіший день для кожного. Я вірю у світле майбутнє своєї держави. Українців ніколи не здолати! Це сильний та мужній народ, і ми це доводимо вже майже 1000 днів!

Слава Україні! Героям Слава!